Ніколи у Степана не було справжньої сім’ї, все тітки та дядьки. То в одного поживе тиждень-другий, то в іншого, то до дідуся в гості.
Мама рано пішла з життя. За фотографіями Степан міг судити про її красу, яку тато обожнював: тендітне тіло, як кришталева вазочка, гострі вилиці, губи, очі. Щось дісталося від мами і Степанові, і ці риси батько в ньому зненавидів.
“Дивлюся на тебе, а бачу твою матір, – казав він іноді в розпал сварки. – Тільки тобі її ніколи не замінити!”
Так і ріс Степан, у ненависті батька і небажанні терпіти чужу дитину інших родичів. Лише дідусь до нього добре ставився, але жив далеко – у сусідньому місті, куди добиратися потрібно було трьома транспортами. Звідти до школи ходити було незручно, але на вихідні або ж на канікули Степан завжди приїжджав.
Там у дворі він і познайомився з Анею. Він завжди думав про себе, що якби тато побачив її, ще красивішу за матір Степана, він би і її зненавидів. Тож він тримав у таємниці дружбу із сусідською дівчинкою.
Разом вони бродили майданчиками в дитинстві, ходили на річку і йшли за списком шкільної літератури на літо – Аня дуже любила читати. Вона говорила, що коли виросте, стане письменницею. Степан у це не дуже-то вірив, а вона оповідання свої соромилася дати йому почитати.
Навіть коли старшими стали. Ані було не до прогулянок, у неї що не літній день – то натхнення, і їй з дому ніколи вийти, все строчить у зошиті, від руки. Пізніше їй мама друкарську машинку десь дістала, і писати Аня стала вдвічі швидше й більше. Ніколи їй стало зі Степаном гуляти, а його розривало від ніжних почуттів до неї.
У його житті теж наближалося закінчення школи, а там – або вступ, або армія.
Так він мучився зі своєю нерозділеною закоханістю, що за день до випускного відправив Ані лист із зізнанням.
“Дорога, мила, Аня!
Напевно, я підхопив найсильнішу застуду (а може навіть і грип): я не можу їсти і спати, і мені доводиться вибачатися перед дідусем за те, що не доїдаю і не прошу добавку (адже ти знаєш, який він суворий, коли справа стосується їжі). Зате я днями і ночами думаю про тебе. Мені потрібно вчити історію – а в усі ці дати пробирається день, коли ми вперше зустрілися на дитячому майданчику під нашими вікнами. Мені потрібно розв’язувати математику – але я наполегливо обчислюю ймовірності взаємної відповіді на свої почуття. Мені потрібно тренуватися в написанні творів, і ось, я пишу тобі.
Я не знаю, чи зможу хоч трішечки відповідати тобі, такій вродливій, розумній і творчій, і чи вступлю я до університету, щоб надалі забезпечувати тебе, доки ти писатимеш свої шедеври, але якщо я маю бодай найменший шанс, давай зустрінемося завтра зранку біля твоєї школи?
“Обіцяю принести квіти. Маргаритки. Як ти любиш”.
Наступного дня Степан дуже нервував, і в нього від серця відлягло, коли Аня прийшла на місце зустрічі. Вона принесла із собою листа, кажучи, що Степанові теж варто було б спробувати себе в письменництві, і пообіцяла почати з ним зустрічатися, щойно пройдуть усі іспити на вступ.
Але щось почати їм не вдалося – Степан провалив іспити, і батько відправив його в армію. Там два роки, потім вдалося потрапити на риболовецьке судно, потім дідуся не стало… Степан сподівався, що хоча б на похороні зустріне Аню, але її сім’я давно виїхала із сусідньої квартири.
Переконався Степан у своєму першому коханні, дівчиною обзавівся, потім і одружився, і діточок завів. Але іноді все одно згадував той лист і ту першу закоханість, яка гарячкою в його тілі відгукувалася.
Минали роки, діти зростали, роботи і місця проживання змінювалися. Стосунки з батьком налагодилися – все-таки наявність онуків здатна змінити будь-якого старого. Степан і думати забув про Аню.
Уже на старості років, залишившись без дружини і поставивши дітей на ноги, повернувся він у застарілу дідусеву квартиру, щоб привести її до ладу. Ніхто й не знав, що він переїхав, але якось у двері пролунав дзвінок.
Степан здивувався, але відчинив літній жінці. Він не відразу її впізнав, але коли глянув у ці очі…
– Аня?
– Я, – сказала вона, притискаючи до грудей стопку роздрукованих і зшитих аркушів. – Що ж ти поїхав і звісточки не надіслав? Дідусь рідний не міг сказати, де ти, як ти…
Степан розуміюче кивнув, знаючи, що не одна вона винна в тому, що вони так і не зустрілися.
– А що там? – вказав він на аркуші.
– Розповіді. Ти заборгував мені безліч оповідань. Уже всі прочитали, а ти один – ні.
Степан відступив убік, відкриваючи двері ширше.
– Проходь, – сказав він, – я вже давно хотів почитати.
