Для нашого села це була надзвичайна подія: брат Еви став її чоловіком. Сусіди ледь віталися. Вони обєднали дві свої ділянки в одну, обнесли її тином. Спільно доглядали город, займалися господарством. Але коли Ева пішла до церкви, її життя змінилося назавжди. Бо одному жити судилося спокійно й щасливо, а іншому тернисту стежку проходити, і ніхто не відає, що його чекає.
Ева не памятала матері та померла на тяжких пологах. Батько Джованні лишився один із маленькою донькою, бо рідні давно покинули ці краї. Дехто радив віддати дитину в притулок, та Джованні й чути не хотів: Ева це його кровинка, його зіронька, його надія.
Кожного дня навідувалась до них сусідка Марія, вдова з тринадцятирічним сином Андреа. І вечерю притягне, і маленьку Еву скупає, нагодує, по кімнаті тягала, коли та плакала. Одного вечора, дивлячись на Марію своїми голубими оченятами, Ева вимовила перше слово: «Mamma».
Марія розгубилася щемливе почуття пронизало її всього, а з очей Джованні покотилися сльози. «Слухай, Маріє… Донька тебе мамою назвала, то стань нею», прошепотів він, дивлячись їй у вічі. «Часу поговорити ще буде, давай спершу повечеряємо», відповіла Марія, красніючи.
Вона була на десять років старшою за Джованні. Але Марію непокоїв не стільки вік, скільки реакція сина Андреа. Та хлопець лише знизав плечима: «Мамо, ми вже давно сімя, правда ж?»
Вони й справді обєднали двори, поставили спільну огорожу, ділили город, хазяйнували разом, ростили дітей у любові та гармонії. Очі Марії світилися щастям і вже ніхто не згадував про вік. На жаль, їхнє родинне щастя було недовгим. Одного дня Джованні напував коня, розчісував гривку, коли не встиг зрозуміти що відбувається і впав від копита. Гострий біль пройняв живіт, він закричав так, що Марія вибігла з хати. Вона викликала швидку. Три дні лікарі боролися за життя Джованні, але марно…
Марія вдруге овдовіла, ще й не досягши сорока років. Андреа поступив у ремісничу школу на муляра, де й отримав кімнатку в гуртожитку і харчування для Марії з маленькою Євою це було важливо.
Андреа зі стипендії купував Єві маленькі подаруночки. Та раділа, коли він лиш наближався до будинку. Якось приніс він з генуезького ярмарку ляльку. Єва, всівшись йому на коліна, сказала: «Grazie, papà». Марія аж скамяніла, побачивши збентеження сина. «Не переймайся… Ева недавно переглядала альбом із фото тата, питала, де він. Я сказала поїхав далеко. Вона, певно, знайшла в тобі щось знайоме. Забуде…»
Але малеча продовжувала кликати Андреа татом. З часом усі до цього звикли.
Після училища Андреа відслужив в армії, повернувся вже статним, гарним чоловіком. Марія чекала ось-ось поведе невістку в дім, але роки минали, а Андреа до жодної дівчини не кликався, у клуб не ходив, з роботи та й додому. Постійно щось лагодив, майстрував, будував. «Все для Єви, он яка красуня підростає! Скоро свати прийдуть!», сміявся.
Осінь. Марія збирала картоплю, коли різко знепритомніла. Пояснювала втому, але наступного дня не встала з ліжка. Плуталося у голові, ноги не слухалися. Андреа відвіз її у лікарню у Флоренції. Діагноз приголомшив: пухлина мозку. Лікар радив забрати маму додому хай відходить у рідних стінах.
Марія згасала на очах. Дні й ночі Єва не відходила від неї, ховала заплакані очі, не уявляла, як далі жити.
Перед смертю Марія попросила лишити її з Андреа. «Сину, не покидай ніколи Єву, ви ж не рідні, сама знаєш. Для неї ти найкраще, а для тебе вона. Запамятай цю мить», прошепотіла мати. Після похорону Андреа довго згадував ті слова, намагався збагнути їхній глибинний сенс. Тільки згодом дійшло: мама хотіла, щоб він одружився з Євою. Але чи можливо таке? Був їй і братом, і татом… А тепер чоловіком? Ні, не зможе.
Він перебрався у власну хатину, почав там усе облаштовувати по-своєму, перестав помічати Єву. Вона не розуміла чому він віддалився? Дуже сумувала за його голосом, жартами, дружбою. Ледь не впала з ніг, коли побачила, як він відгородився від неї.
Якось директор кооперативу, де Єва працювала бухгалтерам, призначив їй премію 20 тисяч лір. Вона придбала шампанське, торт і пішла до Андреа. Стояла на порозі красива, освітлена сонцем: «Відзначимо мою першу премію, Андреа?» сказала і почервоніла.
Андреа заціпенів, не міг відвести погляду, не міг вимовити й слова. Тепер він розумів: кохає її, і мати це відчула перед смертю.
Повисла тиша. Єва першою заговорила: сумніваючись, повільно, ґрунтовно, про те, що це, може, неправильно, але вона кохає лише його. Їй більше ніхто не потрібен.
У неділю Єва пішла до сповіді, і священник, вислухавши уважно, дозволив вінчання бо справжні брат і сестра вони не були.
Ось так Андреа, якого вона звикла кликати і братом, і татом, став її чоловіком. Минуло вже тридцять років. Андреа та Єва виховали двох синів, радіють чотирьом онукам. Люди говорили всяке, та вони знали в душі: якщо у серці живе кохання, треба мати терпіння, не зважати на людські пересуди й зуміти зберегти свої почуття, щоб вони не згасали з роками.
І вони тепер достеменно знають: Господь вже визначив усе наперед, а материнське серце ніколи не помиляється, благословляючи дитину на щастя.
