У той час мені було 40 років, а моєму чоловікові – 45, і ми мріяли мати трьох дітей. Але незалежно від всіх зусиль, у нас не виходило. Ми приписували це нашому віку, і я вирішила не ризикувати, слухаючи рекомендації лікарів, що після 35 років народжувати небезпечно. Тому ми прийняли спільне рішення прихистити дитину з дитячого будинку.
Коли ми з чоловіком зустрілися з дітьми, ми вирішили, що хто перший підійде до нас, того й оберемо. Цим хлопчиком став Денис з прекрасними блакитними очима. Йому знадобилося понад 6 місяців, щоб адаптуватися до нашої сім’ї. Наші біологічні діти проводили з ним багато часу.
Спочатку Денис був замкненим і сором’язливим. Ми всі старалися зробити його щасливим. Але через його агресивну поведінку нам довелося змінити 4 дитячих садочки. Він постійно бився з іншими дітьми. Ця сама історія продовжилася і в школі. Ми випробували всі можливі способи, включаючи психологічну допомогу, але марно. Наші діти вже закінчили університет і живуть за кордоном, а мій чоловік втомився від постійних конфліктів, проблем і покинув нас. З 9-го класу Денис пішов, точніше, ледь дотягнув до нього.
Він став бунтарем, вживав наркотики, займався злочинами. Я страждала через нього. Витратила багато грошей, щоб врятувати його від поліції. Я відмовлялася від думки про те, що я виховую його сама, без чоловіка. Мене залишали на поруках або виплачували штрафи. Але Денисові це було байдуже. Він продовжував свої шкідливі заняття. І ось я зараз маю 60 років, без чоловіка, а мої діти живуть далеко, на інших континентах. Денис же знаходиться в тюрмі. Все своє життя я побудувала на одному рішенні, яке сподівалася, що роблю для його добра. Але це рішення обернулося проти мене…