26 років тому я вийшла заміж за військового. Життя на початку було прекрасним. Ми познайомилися на весіллі подруги. Хоча військове містечко виявилося трохи похмурим, але люди там були хорошими та дружніми. І от я залишилася жити в гарнізоні. Вже після весілля ми отримали житло, а згодом переїхали до великої квартири недалеко від гарнізону. У нас з’явилися двоє дітей, а наше життя було насиченим та активним – пікніки, постійні відрядження чоловіка, гості. Це все мені дуже подобалося. Я майже не працювала, оскільки не було такої потреби.
Мій чоловік мав певну посаду, що дозволяло нам отримувати безплатні послуги та пільги. Навіть ремонти у квартирі робилися коштом служби. Але з часом наші друзі роз’їхалися, діти поїхали вчитися, а коли чоловіку виповнилося 50, він вийшов на пенсію. Це було дуже несподівано. Раптово у нашому домі з’явилася напруга, оскільки нам потрібно було звикати бути разом весь час, особливо з людиною, яка раніше проводила більшість часу на роботі. А ще до того усього, епідемія не дозволяла нам виходити з дому. Чоловік став в’їдливим і незадоволеним, почав угризатися до мене і навіть до собаки. Я знайшла собі порятунок влітку, коли він виходив на вулицю на довгий час. Але з приходом осені все повернулося на круги своя. Він бурчить та скаржиться на все. Я просто мрію, щоб він знайшов роботу і не сидів вдома.
Він не бажав повертатися на службу, але також не мав наміру працювати де-небудь інде. Його пенсія була достатня. Я навіть сама намагалася знайти йому роботу, але ніхто не хотів брати колишнього прапорщика на роботу. У місцях, де його розглядали як можливого працівника, він відмовлявся працювати. Ситуація стала безвихідною. Вдома стало стисло для нас обох, і виявилося, що ми не маємо спільних інтересів. Йому не подобалось все, що я робила, і я відповідала тим же. Ми навіть обговорювали розлучення, але ми переживали за дітей. Ситуація стала абсурдною й не можливою для спільного життя.