Ох в мене і невістка! Нікому не побажаєш! Живе з моїм Павлом вже восьмий рік, а про мій “борг” у 300 гривень пам’ятає вже півтора місяця, – скаржиться Ірена Володимирівна своїй сусідці.
– 300 гривень! Уявляєш! Не тисяч, а гривень! Скнара! Не можу повірити! Я їм щоразу з села передаю то яйця, то молоко, то сир, то овочі. Зимою всі закрутки беруть від мене, адже невістка вважає це марною тратою свого часу. Говорить, що все можна в магазині купити. Тьху…Ну й дурна! І як мій син її терпить!
Живуть Павло та Уляна разом вже вісім років. У них двоє дітей. Дочка цього року пішла в другий клас, син відвідує садочок. Живуть молоді у квартирі, котру Уляні віддала бабуся. Хочуть збудувати власний будинок, тож всі гроші економлять.
– Якось я приїхала до дітей у гості. Ми з невісткою пішли по магазинах. Там стільки всього, що мені очі розбігалися. Здавалось би, в мене все на кухні є, але я стільки новенького нагребла! Контейнери для їжі, форми для запіканок, гарненькі чашки, – розповідає Ірена Володимирівна.
Але касирка випадково пробила всі покупки Уляни та Ірени Володимирівни одним чеком.
– Я заплачу, – сказала невістка, – потім віддасте.
І вона дала банківську карточку. Вони сіли в автомобіль, Уляна стала рахувати по чеку покупки свекрухи. Вийшло 500 гривень. Ірена Володимирівна почала нишпорити в гаманці. Халепа! Знайшла тільки 200 гривень. Вона не розраховувала на такі покупки. Уляна сказала, що 200 бере, а 300 вона віддасть потім. Так і домовилися.
– А в березні діти подзвонили та сказали, що поки переїдуть жити до мене на певний час. У їхньому місті не дуже безпечно знаходитися. А мені що! Я радо прийняла їх. Два тижні частувала дітей смачненьким стравами, гуляла з онуками. Коли вони зібрали сумки їхати додому, я напакувала їм всього домашнього: картоплі, помідорів, перцю. Мій сусід продає мед. Невістка попросила купити їй меду. Я заплатила 400 гривень. Уляна наперед знала, скільки це коштує. А коли я простягла їй мед, вона витягла 100 гривень та дала мені зі словами, що я й так винна їй 300 гривень, тому повернула мені 100. Я не могла повірити, що вона так вчинила. Я їм все, а вони з грошима рахуються! Я змовчала, але неприємний осад залишився і досі. Більше не буду такою доброю до них. Хай все в магазині купляють. Павлу я нічого не сказала, хай самі крутяться.
******
– А чому я повинна пробачати комусь борг? Хай це і свекруха! Я так навчена змалечку, взяв – поверни. Хай це і гривня. Тим паче ми собі у всьому відмовляємо, хочемо власне житло! Не буду ж я направо-наліво грошима розкидатися! – виправдовується Уляна.
А як ви думаєте, хто тут все ж має рацію?