Від бабусі мені дісталася хороша двокімнатна квартира в центрі міста. Місто в нас невеличке, але розвинене. Тут чимало супермаркетів, салонів краси, підприємств, закладів харчування. П’ять місяців тому я переїхала жити до своїх батьків, натомість у свою квартиру впустила переселенців з Маріуполя. Ми домовилися, що два місяці вони поживуть безплатно, оплачуючи тільки комунальні послуги, а вже згодом платитимуть за оренду. Це була молода сім’я: чоловік років тридцяти п’яти, дружина та їхня донька. Ці люди справили на мене хороше враження. Тим паче я увійшла в їхню складну ситуацію. Мені стало їх шкода.
Тож я зустрілася з ними та показала житло. У квартирі індивідуальне опалення, дві просторі кімнати, ремонт, звісно, не сучасний, але для життя цілком достатньо. Всі меблі я залишила, навіть посуд не забирала. Їм сподобалася квартира, тому вони вже наступного дня почали заносити свої речі.
Так вони стали там жити. Перший та другий місяць оплатили тільки комунальні. Час від часу я навідувалася до них та думала, що все добре. Допоки до мене не зателефонували з поліції. Я й гадки не мала, для чого мене викликають.
Виявилося, сусіди неодноразово скаржилися на моїх квартирантів через те, що ті влаштовували постійні скандали. Я була неабияк здивована. Сім’я справді здалася мені порядною. Працівники поліції розуміли, що я не винна, однак саме я була власницею квартири. Я б подумати не могла – звичайні квартиранти завдали мені стільки клопоту.
Після цього я попросила їх зібрати свої речі та звільнити помешкання.
От і як після цього довіряти людям?