Після виходу на пенсію я глянула на багато речей з іншої сторони. Так часто буває – на вже пройдені етапи та події в житті починаєш дивитися зовсім по-іншому. Люди нашого віку мають значно більший життєвий досвід. Вони вчать молодь не робити помилок.
Але я на старість прийняла рішення пожити для себе. Я і так майже все своє життя віддала дітям, чоловікові, роботі. Швидко вийшла заміж та народила дітей. Згодом все життя працювала не покладаючи рук. Ми з чоловіком нікуди не їздили відпочивати, увесь час на щось відкладали кошти. На себе я також жаліла грошей, зате наші діти мали все. А тепер, у свої 77, я стала нікому не потрібною. Чоловіка мого давно не стало…
Зате діти поводять себе в моєму помешканні, ніби в себе вдома. От, наприклад, моя дочка Марта два місяці тому поселила до мене онучку з її чоловіком. Адже їхня квартира розташована неподалік об’єкту інфраструктури, і в такий час їм небезпечно там знаходитися. Онука моя ще й на шостому місяці вагітності. До себе Марта їх не взяла, бо живе із моїм зятем в однокімнатній квартирі. Я пожаліла онуку та прийняла її у своєму домі.
І все б нічого, але вони поводять себе просто жахливо. Постійно гучно вмикають якусь незрозумілу музику, на вихідних приводять друзів та сидять до ночі. Моє терпіння луснуло. Я вирішила судитися з дітьми. Гадаю, я маю право пожити на старість в комфорті. Моє здоров’я вже не те, а ще онука звалилася на голову. І що ви думаєте? Всі родичі скоса на мене дивляться? Як це я подала в суд, мовляв, такий непростий час, люди рідняться, а я по судах бігаю. А ось так. Я не терпітиму цього. Тим паче коли мені в очі зухвало посміхаються і ще й грубіянять. Суд я виграла. Онучка з чоловіком з’їхали з мого помешкання. Замок у квартирі я змінила. Мало чого.
От умру, то хай тоді переїжджають сюди. А поки я жива, то хочу пожити гідно. У тиші…я й так місяць їх терпіла, з мене досить!
Мої друзі з під’їзду кажуть, що вони б на таке ніколи не наважились. На них також на старість повісили онуків, правнуків, навіть не запитавши. Але ті мовчать, бояться дітям слово сказати. От як це треба себе настільки не любити?
Думаю, старість для того і є, щоб відпочити від усіх клопотів, насолодитися спокоєм. Можливо, колись я й пошкодую про скоєне, але не зараз. Хочу робити так, як комфортно мені, а не всім навколо. Досить переживати за когось, я робила це все життя.