Мене звуть Ірина, мені двадцять сім років. Я родом з Ірпеня. Вже п’ять років працюю майстром з нарощення вій. Ми з моєю подругою орендували приміщення, де приймали клієнтів. Я просто обожнюю свою роботу, тут у мене було чимало постійних клієнтів.
Але 24 лютого я, рятуючи власне життя, покинула рідне місто. Волонтери допомогли мені із житлом, знайшли будинок у селі на Заході України. Перший час я не могла прийти до тями. Так непомітно пройшов місяць. А згодом я вирішила спробувати повертатися до свого колишнього життя, ніколи було опускати руки. Я жила за п’ятнадцять кілометрів від міста. По сусідству зі мною проживала молода дівчина, на вигляд їй було років двадцять шість.
Ми познайомилися, стали спілкуватися. Марія, так її звали, мала власний салон краси в місті та працювала перукарем. Я сказала їй, що також працювала у сфері краси, на що Марія запропонувала мені вакансію у своєму салоні. Для мене це був неабиякий шанс почати жити заново та хоч якось відійти від всього жаху. Вона багата, впевнена в собі жінка, мала власне авто. Перший час я їздила на роботу автобусом, а якось Марія запропонувала мене підвезти, мовляв, ми й так разом працюємо. Щоправда, вона часто мала наречених зранку, а я ж починала свою роботу пізніше. Інколи приходилось добиратися самій.
Минув місяць. Якось ми з Марією вирішили пройтися по магазинах. Вона знайшла на себе вишукану сукню, а гроші забула. Я саме мала з собою необхідну суму, тож позичила їй.
Ми повернулися в салон, але Марія не поспішала повертати мені дві тисячі гривень. Наступного дня вона також мовчала.
Через два тижні я таки наважилася запитати її, чи вона часом не забула, що винна мені гроші.
Марія здивовано глянула на мене, а потім мовила:
– Ти дійсно вважаєш, що я тобі щось винна? Кумедна!
– Але я тобі позичила ці гроші, а не подарувала. Ти сама розумієш, що в мене зараз нелегка фінансова ситуація.
– Не сміши мене, благаю!
– У тебе сьогодні було чотири наречених, отже ти маєш гроші. Поверни й не смійся з мене.
– Чуєш, подруго, цих дві тисячі ти вже давно проїздила на моїй машині! Ти що думаєш, я на повітрі їжджу?! Чи, можливо, мені бензин безплатно заливають? Так це ти ще мені доплатити маєш! А роботу хто тобі дав?
Після цих слів мені мало щелепа не відвисла. Не думала, що бувають такі нахабні люди. Гадала, ми подруги.
Я обернулася та пішла, сказавши, якщо їй стане легше – може не повертати мені грошей.
Наступного дня я не вийшла до неї на роботу. Ми взагалі перестали спілкуватися. Дуже прикро, що гроші можуть так зіпсувати людські стосунки. У неї ж власний бізнес, авто, багатий чоловік… А я мало того, що опинилася без гривні за душею в чужому місті, так ще й попалилася на людях. Неприємно, що тут ще сказати.
Правду ж говорять, де є гроші, там не може бути дружби. Згідні?