До 24 лютого я працювала бухгалтером на невеличкому підприємстві. Я ще змалечку знала, ким буду. І якби не події в Україні, може б досі там працювала.
Зарплати, котру я отримувала, вистачало тільки на прожиття. У мене був дорослий син, який мав вступати цьогоріч до університету. Квартиру ми орендували. Так сталося, що сина я виховувала одна.
Тож коли все почалося, я одразу виїхала в Польщу. Перший місяць освоїлася, а згодом вирішила шукати роботу. Жінка, котра здавала нам житло, сказала, що неподалік є фірма, котра саме потребує хорошого кваліфікованого бухгалтера. От я і ризикнула. Польську я знала на чудовому рівні, мені не раз доводилося їздити з керівництвом на всілякі наради. Заробіток обіцяли непоганий. Можливо, це мій шанс.
Я вирішила, що поки в Україні заворушення, я залишуся тут. Тим паче все-таки на цій фірмі були куди кращі умови праці та зарплата.
Того дня мій начальник залишився на роботі довше, ніж зазвичай. Доробляв звіт. Я також мала ще певну роботу. Зайшла до нього в кабінет та спитала, чи йому часом не потрібна якась допомога. Він відповів, що робота не просувається так, якби йому того хотілося. А ще він за день дуже втомився. Тож я запропонувала свою допомогу.
Начальник неабияк здивувався, коли за годину я впоралася зі звітом. Тоді він сказав, що хоче дати мені можливість пройти курси підвищення кваліфікації. А після, якщо його задовольнить моя робота, я зможу стати його правою рукою. Звісно, я погодилася на цю пропозицію.
Син мій мріє стати лікарем. Гадаю, це і його шанс отримати диплом у престижному вузі в Польщі.
Надіюся, в мене все вийде.