Я завжди був вірний своїй дружині, у мене і думок не було, щоб дивитися на інших жінок. Та й дехто це зрадою не назве, але чомусь мені соромно перед дружиною за цей вчинок…
Я прожив десять щасливих років у шлюбі. Вдома на мене чекає семирічний син, який вихваляється всім друзям, що його тато – герой. Ще до початку подій лютого ми з дружиною переїхали у столицю, прагнули кращого життя для нашого сина й мені там пропонували більш високооплачувану ставку.
Через пару днів після початку війnu я вивіз дружину та сина до батьків у село, воно майже під Карпатами, тому за їхню безпеку я не хвилювався, а от сам повернувся до столиці, щоб допомогти обороняти її. Я пішов добровольцем і вже через пару днів тримав зброю.
Минув місяць, як мене вперше поранив ворог. На щастя, його куля не зачепила життєвоважливих органів і мене поклали у лікарню на тиждень, а там я зустрів її…
Вона була моєю медсестрою. Я не міг відвести від неї погляд, остовпів, коли вона робила уколи й мовчав, доки вона сама до мене не заговорила. Вперше я зміг промовити лише пару слів, здавалось, у ту мить не існувало нікого, окрім нас двох.
Коли вона прийшла ввечері перевірити мій стан, то ми з нею не могли припинити говорити, здавалось, що були знайомі до цього все життя. Я ділився з нею тим, що ніколи б не розповів дружині, я дивився на неї так, як ніколи на когось іншого.
Ми продовжували говорити щовечора так само довго і просто дивитися один одному в очі. У нас не було жодних тілесних зв’язків, проте між нами було щось набагато більше. Я зрадив своїй дружині й тепер не знаю, чи зможу її дивитися в очі.