Розкажу вам історію, яка трапилась з моєю родиною на початку березня.
Після 24 лютого ми прийняли рішення не виїжджати, а жили ми в одному з міст, яке довго стояло у всіх на слуху. Ми старалися не виходити з дому, коли було надто небезпечно, а тільки з’являлась можливість, то йшли у пошуку продуктів. Зазвичай, на «охоту» відправлявся я та батько. Цього разу ми відправилися у різні сторони, щоб збільшити кількість обійдених продуктових магазинів за короткий час.
Коли я повернувся, то батька ще не було. Ми чекали його до останнього, а потім почали думати про найгірше… Все ж у нас залишалась надія, що він просто переховується, доки небезпечно, але з кожним днем надія згасала. Через тиждень ми розпитували у всіх сусідів, хто ще залишився, чи вони його не бачили, але всі лише знизували плечима.
Через місяць батько повернувся додому. Ми всі розплакалися від щастя й довго обіймали його, а він лише легко посміхався.
Батько не розповідав, куди він зник на цілий місяць часу, а ми й не запитували й так доволі багато страшних речей сталось за останній час. Лише кілька днів тому, уже на мирній частині України батько розповів мені правду, куди він зник.
Тоді він чимало випив і, мабуть, тому його потягнуло на відверті розмови.
– Знаєш, я тоді, коли пропав, то зустрів свою шкільну любов. Ми розговорилися і я раптом подумав: «А що як це останній день мого життя?». От я і пішов з нею, ми жили з нею місяць, насолоджувалися один одним і я вважав себе найщасливішим чоловіком. А потім у мене закралась думка про те, чи все добре з вами, чи всі живі, чи ти сам можеш знайти продукти. Ця думка наскільки їла мене зсередини, що я повернувся, бо не зміг би собі пробачити. На те, щоб усвідомити, хто важливий у моєму житті – мені знадобився місяць. Думаю, це був урок від життя, адже комусь на це потрібно все життя