Після одруження у нас з Марійкою виникло питання, де ми будемо жити. Одружилися ми молодими, заробляли небагато, тому хотіли перший час пожити з батьками, аби відкласти на своє житло. Проте мої батьки відмовили нас приймати, мов двокімнатна квартира, а у мене ще молодша сестра, яка навчається, всі не помістимось. «Та й взагалі молода сім’я має сама шукати собі житло, а не з батьками жити» – на кінець розмови сказала нам моя мама.
Коли ми звернулися до батьків Марійки, а вони жили в чималому приватному домі, який дістався їм від бабусі. Вони відмовилися приймати нас жити до себе, тоді ми почали говорити про частку спадку, який дістався її по заповітові.
– Марія, а ти як була дурною, так і залишилась! – промовила її мама – Ти хоч читаєш, що підписуєш? Рік тому давала тобі документи на підпис, ти все підписала, от і відмовилась від частки!
Ми з дружиною були шоковані тим, що з нею так вчинила рідна мама. Ми ще поговорили й вона дала нам тисячу доларів, ніби «частку» Марії. Звісно, вона мала б дати в кілька разів більше, але тепер ми нічого не доб’ємось. Марія плакала ще не одну ніч, адже не могла повірити, що мама так вчинила, вона її довіряла, тому й коли та попросила її щось швидко підписати, то не стала перечитувати…
Наступний рік ми жили на орендованій квартирі, дуже скромно, намагалися кожну копійку відкласти, бо чекати допомоги від когось – було даремною справою.
Працював я весь цей час у військовій частині. Від початку viuни мене перевели й небезпечне місце, тому й зарплата піднялась. Бачачи мою роботу, мене підвищили й ми з дружиною тепер мали непогані гроші. За 5 місяців назбирали достатньо з тим, що відкладали раніше, щоб дати перший внесок за квартиру.
І от місяць тому у нас нарешті з’явилось своє житло, хоч і платити нам за нього прийдеться ще довго, проте це вже своє, а не орендоване…
І саме у цей момент у нашому житті з’являються мої батьки з сестрою. Вони прийшли до нас у гості, вихваляли, як у нас гарно, тому ми з дружиною насторожилися – чому вони такі улесливі? Через годину все стало зрозуміло. Мама з татом просили, щоб тут поки пожила їх донька з майбутнім чоловіком, мов Марійка поки все одно сама живе, адже я приїжджаю рідко, то й могла б з ними пожити, кімната вільна є, а вони сім’я – їм потрібніше.
Цього я навіть слухати не хотів, ми чемно відмовилися від такої «заманливої» пропозиції. Можливо, якби ще батьки колись нам допомогли, то б і я зараз їм допоміг, а так бажання такого не виникає…
Як ви думаєте, чи правильно я вчинив з батьками?