Я неконфліктна людина, проте тут стриматися не могла, тому тепер ніхто з родини зі мною не говорить.
Перед тим, як розповісти вам про конфлікт, то повідаю коротку історію свого життя. З чоловіками у мене стосунки не складалися. Лише в 30 років я вперше одружилась. З Миколою ми були хорошою парою, проте палкої пристрасті між нами не було, спочатку надіялися, що дитина нам допоможе її відновити, та виявилось, що у нас не може бути дітей. Спочатку ми хвилювалися за це, а потім спільно прийняли рішення взяти дитину з дитячого будинку. Тільки увійшовши у цей заклад, мої очі відразу зупинилися на голубих добрих очах та довгих рудих косичках. Чоловік підтримав мій вибір і ми взяли її.
Через пару років ми розлучилися, проте він продовжував допомагати мені виховувати доньку й навіть допоміг купити нам замість двокімнатної – трикімнатну квартиру. Кілька разів я їздила на заробітки й все зароблене відклала, аби потім мати, за що вивчити мою доньку. У цій ініціативі допомагав мені й чоловік. Проте у сім’ї сестри все було зовсім інакше.
Одружилась вона ще молодою, у них відразу з’явилися діти. Квартиру вони купували в іпотеку і дуже довго її виплачували, зовсім не думаючи про те, що потрібно дати дітям щось на майбутнє. Вони витрачали багато грошей на себе, на дорогу техніку, брендовий одяг. Мовчу вже про те, як вона приводила до мене двох доньок, а вони з чоловіком їздили на відпочинок. Ні, я радо посиджу з племінницями, але чого їх не взяти з собою? Хай би й вони побачили щось у світі.
Коли я намагалась з нею говорити про це, то вона мені тикала носом у те, що я ще не одружена, а коли я вже одружилась, то махнула на неї рукою, ще сама шкодуватиме…
Час біг дуже швидко й от мені майже 60 років.
24 лютого донька з її хлопцем приїхали до мене, вони жили на Сході, бо у них там двох робота. До цього бували тут рідко, хоча я й дуже сумувала за нею. За цей період ми ще більше зблизилися і я вирішила піти таки написати заповіт, бо ніхто не знає, що буде завтра. Зробила я це ще весною, нікому про це не говорила, а влітку у мене був ювілей – 60 років. На нього зібралась родина та найближчі люди. Приготувань було чимало, тому сиділи ми довго.
«Ти, як заповіт писатимеш, то кого з моїх дітей першим напишеш?» – запитала сестра з веселим п’яним виразом обличчя.
Я просто остовпіла і змогла відповісти лише через хвилину: «Що? Чому я маю переписувати квартиру на твоїх дітей?»
– Ну а на кого ти її переписувати збираєшся? Дітей же не маєш, а це рідні кровинки!
– Ні, у мене є донька, моя спадкоємиця і вона отримає мою квартиру. А тобі потрібно було раніше дбати про те, щоб у твоїх дітей було де жити.
Проте далі стало все ще гірше. Виявилось, що і мама і тато підтримують сестру, вони почали сваритися зі мною, що квартира має належати рідним кревним людям, мов дівчині з дитбудинку я і так допомогла. На моїй доньці не було обличчя, зять забрав її у кімнату, а за ними вийшов і мій похнюплений колишній чоловік.
Я рідко сварюсь, проте тут я твердо відстоювала свою думку, адже, якщо сестра хотіла дати щось своїм дітям, то потрібно було більше працювати та відкладати, а не надіятися, що отримає щось коштом чужої праці.
Годину у квартирі стояв крик, а після вони сказали, що не будуть зі мною спілкуватися доти, доки я не зрозумію, що маю переписати квартиру на племінницю.
Я рада, що ще весною оберегла себе від таких горе-родичів….