Я ніколи не вважала свою сім’ю ідеальною. Починаючи від ставлення чоловіка до мене і закінчуючи його фінансовими доходами. В нас не було хороших стосунків чи взаємоповаги. Чоловік не тільки забув, що він мій чоловік, але й те, що він батько. І це мене найбільше непокоїло, адже я чудово розуміла, як дитині потрібен тато. Але не врахувала одне – тато повинен бути хорошим та турбуватися про свою дитину, а не проявляти байдужість та постійно кричати на неї.
Моє терпіння увірвалось, коли чоловік зрадив мені зі своєю співробітницею. Тоді я й вирішила поставити на цьому крапку. Прийняла рішення піти від нього, хоч довго наважувалась на цей крок.
– Досить! Мене це дістало! Між нами вже давно немає нічого спільного, – сказала я якось ввечері. Кричати не стала, не хотіла, щоб моя дочка чула це та переживала. Для мене завжди було важливо, щоб моя дитина була щасливою. Вона саме дивилася мультфільми в кімнаті.
– Допоможи мені скласти речі. Я йду від тебе, – продовжила я далі. Хоч глибоко в душі надіялася, що чоловік оговтається та затримає нас.
– Сама справишся. Собаку також забирай з собою! Здалася вона мені, як і ти! – закричав він зі злості.
Після нашого конфлікту вийшла дочка. Їй шість років. На щастя, вона не розуміла до кінця, що відбувається. Але почала плакати та пригорнулася до мене.
– Донечко, збирай свої речі, ми певний час поживемо у бабусі, – мовила я до неї.
Дочка не розуміла, що відбувається, та не хотіла нікуди їхати. Але вона таки пішла збирати свої речі. Чоловік і не думав нас зупиняти. Він спокійно сидів у телефоні. Нехай я, зі мною і так все давно вирішено, але хоча б заради доньки можна було постаратися щось виправити. Але ми цього не дочекалися.
Зате чоловік вчинив дещо інше. Не встигла я зібрати речі, як він у прямому сенсі викинув мої сумки з квартири. Туди ж полетіла дитяча коробка з іграшками та собака. Якби я її не зловила – собака б розбилась. Я ще довго не могла оговтатись після вчинку чоловіка.
Відтак ми з дочкою почали жити в мами. Сусіди, де ми колись жили, розповіли, що вже наступного дня він привів у дім свою коханку.
З того часу минуло сімнадцять років. Ми давно розлучилися. А декілька тижнів тому колишній об’явився на порозі мого дому. З букетом квітів. Прийшов миритися. Це ж треба!
От тільки в мене вже давно інша сім’я. Дочка моя виросла, закінчила університет та влаштувалася на хорошу роботу. Увесь цей час чоловіка не було поруч. А тепер він об’явився, ніби нічого й не було.
Того дня двері відчинила дочка:
– Мамо, поглянь-но, хто до нас завітав.
Моя дочка стояла та дивилася чоловікові в очі. Я підійшла до дверей, але вона не збиралася робити крок назад.
– Привіт, доню. Ти мене впізнала? – почав колишній піднесено.
– Ну ще б пак! Як тут не впізнаєш! Це ж ти викинув нас як непотрібну річ. А з собакою моїм що ти зробив? Пам’ятаєш, правда? І я пам’ятаю! Так-от, тепер ти для нас непотрібна річ. Не смій більше сюди приходити!
Дочка сказала це та щосили гримнула перед своїм біологічним батьком дверима. А сама обернулася та міцно мене обійняла.
Думала, вона цього не згадає. А донька, схоже, на все життя закарбувала в собі той момент. Я то вже давно пробачила та забула, а дочка – ні.