Нахабство – друге щастя. Але інколи це переходить усі межі дозволеного.
От недавно зі мною трапився один випадок у потязі. Я саме їхала до своєї мами копати картоплю. Поки я була на верхній полиці, жінка, котра їхала зі мною, весь час без дозволу брала мої речі. То тапочки, то тарілку, то гребінець.
Я вирішила не терпіти такого, отож зробила їй зауваження. Пасажирка попросила вибачення, сказавши, що більше таке не повториться. Втім в її словах одразу відчувалася нещирість та прихована насмішка. А далі все знову продовжувалося. Невихованості цієї жінки не було меж. Я ледь стримувала себе.
Швидше за все вона просто забула свої особисті речі. Але хіба це привід користуватися чужим? А цього разу вона взагалі взяла мою чашку з чаєм. Думала, що я нічого не помітила. Я вдала, що нічого не бачила. Згодом все повторилося знову.
Я заснула. А коли прокинулася, помітила, що зникло моє взуття. Мені треба було піти в туалет, а моїх тапок не було. Через п’ять хвилин сусідка прийшла в моєму взутті.
Я вкотре попросила не брати моїх речей. Вона щось буркнула собі під ніс та обернулася. Тоді я вирішила їй помститися.
У мене в сумочці саме був тюбик суперклею, на випадок, якщо відклеїться підошва чи ще щось. В моїй сумочці багато чого можна знайти. І я про це не жалію.
Тоді я взяла і приклеїла свої капці до підлоги. Тільки сусідка взулася та хотіла йти, як мало не впала. Бачили б ви вираз її обличчя. Такої нецензурної лексики я ще зроду не чула. Ось так я її провчила.