Останні 20 років я живу разом з донькою і її чоловіком, проте сил більше терпіти це не залишилось. Мені 65 років і я бабуся 7 онуків. Звісно, багато хто може мені позаздрити та я й сама сказала б, що то велике щастя, якби не була змушена няньчити та слухати їх галас щоденно. А моя донька ніби й не розуміє, що дітей і так багато…
Коли народилась шоста онучка, то я сіла за стіл, щоб серйозно поговорити з Оленою. Не думала, що доведеться розповідати своїй 35 річній доньці про засоби контрацепції. А коли вони вирішили народжувати ще й сьомого, то у мене голова пішла обертом. У моєму будинку всього 5 кімнат, а зараз у домі живе 9 людей, що вже надто погано.
Доньці пощастило, що ми з чоловіком все життя трудилися, аби більший будинок побудувати й землі купити, то тепер мій зять на тих землях орудує, називає себе фермером. Донька йому у всьому допомагає та й за дітьми мусить дивитися й у домі прибирати, а я тим часом цілими днями на кухні, бо вигодувати цілий «клас» потрібно. Діти постійно ростуть, їм потрібно більше, та й ніхто не хоче вчорашнього, все свіже подавай.
Коли народилась шоста онука, то я надіялась, що донька мене зрозуміла і я хоч встигну відпочити від дитячих криків і постійної зміни підгузків, але й тут все пішло шкереберть.
Весь цей час я паралельно спілкувалась з моїм рідним братом, який живе сам, адже донька його поїхала закордон. І ось одного вечора він попрохав мене приїхати, зі здоров’ям у нього проблеми. Звісно, я хвилювалась за нього, проте була рада вирватися з цієї клітки. Зараз братові стає краще, а я тепер не знаю, чи зможу я повернутися після цього відпочинку додому, де знову чути лише дитячі верески. За час проведений з братом, я згадала, як люблю читати, слухати музику та дивитися фільми, які мені подобаються. У мене нарешті з’явилась можливість насолоджуватися старістю, а не чекати, доки онуки виростуть, але як сказати це всій родині я не знаю…
Тепер ще й донька телефонує і каже, щоб я додому поверталась, тому що вона сама не справляється. І як мені бути?