Я навчалася на першому курсі університету. Батьки щотижня давали мені гроші на особисті витрати та навчання. Окрім того, я працювала на роботі. Жила в гуртожитку, на всьому економила, але все одно не могла дозволити собі розкішне життя. Я довго мріяла про новенький телефон, але, як і кожному студенту, мені не вистачало на нього грошей. Батьків, ясна річ, не стала просити про такий подарунок, вони в мене люди небагаті. Як говорила моя мама, головне, щоб дзвонив, а захцянки можна відправити на другий план.
Якось після пар я вирішила прогулятися. Раптом на лавці помітила телефон. Судячи з його вигляду, власником був чоловік. І ще й телефон виглядав ніби недавно куплений. Я часто на такі задивлялася в магазинах. Мені точно ніколи не світив такий телефон, хіба що в кредит.
Перше, що я подумала, залишити його собі. Але в мене було трохи інше виховання. Тато завжди говорив, що брати чуже не годиться. Тож таке бажання зразу зникло. Тоді я сіла на лавку та стала чекати в надії, що хтось прийде по свою згубу. Минуло пів години, так ніхто й не прийшов. Я підвелася, щоб іти в гуртожиток, бо вже вечоріло, як раптом побачила стурбованого чоловіка, який щось шукав. Він підходив до кожної лавки та всіх, хто там сидів. Мабуть, він і був власником телефона.
Я першою направилася до нього та привіталася.
– Ви це шукаєте? – і я простягла йому знайдений телефон.
Чоловік вмить змінився на обличчі. Він обійняв мене та подякував. Я аж зніяковіла.
– Це ж треба, який я незграба. Не встиг придбати телефон, як вже його загубив. А ви моя рятівниця. Я вам до кінця життя тепер вдячний. Не думав, що є ще такі люди, як ви. Як вам віддячити? Може сходимо разом на чай?
Я погодилася. А через два роки той самий хлопець став моїм чоловіком.