“Ірино, коли ти віддаси мені борг?” запитала Ольга з порога.

Коли Ірина підмітала підлогу, у двері постукали. Це була сусідка Ольга.

“Ірино, коли ти віддаси мені борг?” запитала Ольга з порога.

“А хіба я тобі щось винна?” спантеличено відповіла Ірина.

“Ти позичила в мене триста гривень минулого місяця”, – нагадала їй Ольга. “Мені потрібні ці гроші”.

“Якщо я позичила, то я поверну. Але я не пам’ятаю, щоб я це робила. Можливо, тобі це привиділося. Ти ж знаєш, що я тобі ще й речі давала. Пам’ятаеш? А ти не повернув. Хоча зараз мені це не потрібно, але це вже справа принципу, – заявила Ірина, зачиняючи двері.

Ольга була приголомшена. Вона не могла збагнути, в якому вона боргу перед Іриною.

Увесь вечір Ольга роздумувала над тим, що Ірина могла їй дати, що вимагає повернення боргу.

Нічого не спадало на думку. Чашку цукру? Дрібниці, адже Ірина сама позичала їх раніше. Розсаду? Вони помінялися – перець на помідори. Шматок мила? Ольга повернула. Огірки? Ірина принесла для качок…

Ольга розгубилася.

“Петре, ти пам’ятаєш, що ми винні Ірині?” – запитала вона чоловіка.

“Скільки разів тобі казати, не переймайся нею. Я одружився з тобою, а не з нею. У неї завжди була погана пам’ять. Вона пам’ятає те, що їй зручно, а решту забуває. Чого ти від неї чекаєш?” відповів Петро.

Ольга і Петро відсвяткували золоте весілля. Вони прожили поруч з Іриною все життя.

В юності Петро захоплювався Іриною, але незабаром переключився на Ольгу, свою сусідку. Так вони і прожили все життя разом.

Ірина була тричі заміжня, з останнім чоловіком поверталася до батьківської хати. Так вони і жили.

Діти рідко навідувалися, всі від різних батьків. Вони ніколи не збиралися разом, не могли порозумітися.

“Пробач їй триста гривень. Нам вистачить. Тільки більше нічого не давай. Якщо буде пропонувати – відмовляйся. Зрозумів?” порадив Петро.

“Я розумію. Я теж так думав. Я більше не прийду до неї і не буду з нею розмовляти…” Але Ірина приїхала з грошима.

“На, візьми. Я тобі більше нічого не винна”, – сказала вона.

“Я теж, – відповіла Ольга.

“А це ми порахуємо”, – додала Ірина, не переймаючись незрозумілим боргом.

“Говоріть зрозуміло! За що я маю тобі повертати? Я все поверну, – наполягала Ольга.

“О, не повернеш. Ти вже давно взяла”.

“Давно?” здивувалася Ольга.

“А хто забрав у мене Петра?

Ольга була приголомшена.

“Ти згадуєш про Петра зараз, на старості років. О, Боже! Твій прадід сидить біля печі! І я його не забирала, він сам до мене прийшов”, – уточнила Ірина.

“Ну добре, добре, це я так згадую. Прикольно було”.

“Гаразд, йди”, – образилася Ольга. “Я тобі покажу, як треба дивитися на мого Петра. Іди, щоб тебе тут більше не було!”

“Гаразд, іду. Петре, якщо будеш без неї, приходь до мене”, – пожартувала Ірина, але Ольга вже зачинила двері.

Ольга насупилася і принципово відмовилася розмовляти з Петром. Вона лягла, відвернувшись до стіни.

“Олечко, я чай заварила. Вставай!”

“Пий сам. Може, ти чекаєш того дня, коли зможеш побігти до Ірини?” відповіла Ольга.

“Ти заздриш мені на старості років?” здивувався Петро. “Я кохаю тільки тебе. Між нами з нею нічого не було. Ось, – перехрестився. “Вона затягнула мене в сіни, а я помилково назвав її Олечкою. Ти вже тоді була моєю любов’ю. І я втік з того сіна так швидко, що й не озирнувся”.

Гаразд, вставай, Олю.

“А чай свіжий заварила?

“Свіжий.

Любов залишається навіть у старості…

Rate article
Add a comment

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

two + six =

“Ірино, коли ти віддаси мені борг?” запитала Ольга з порога.