«Як сказати мамі?» – перша думка у моїй голові, коли я дізналась про вагітність. Я зробила 10 тестів на вагітність перед тим, як моя свідомість остаточно прийняла цей факт, проте як бути з ним я не розуміла. Ні одна думка не давала мені спокою, ні на хвилину, але найбільше я боялась саме маминої реакції.
«А як же бути з Ігорем? А раптом, коли він дізнається, то покине мене? А якщо всі його почуття до мене були грою і він просто посміється з мене?” – другою моєю проблемою був мій коханий, і думки про його реакцію гризли мене не менше. Термін тоді був ще маленький, два місяці, проте мені здавалось, що, поглянувши на мене, всі відразу зрозуміють, що я вагітна у 18. Кожен погляд, який я зустрічала на вулиці здавався мені осудливим. Я думала, що всі навколо вже знають і готові плюнути в мене – таку нещасну й не тямущу, що з цим всім робити.
Ігор був моїм і першим і єдиним хлопцем, тому сумнівів, що саме він батько дитини не виникало, проте я боялась, що він злякається відповідальності.
– Ну, не плач, це не так страшно, я щось вигадаю – говорив він мені, коли я плакала і розповідала йому про вагітність. Йому і справді не було страшно і він дещо вигадав – поїхав з міста, що ні його друзі, ні рідні не хотіли мені говорити, де він зараз. Телефон він змінив, а у соціальних мережах заблокував, залишив нашу дитину без батька.
Тепер мені стало ще страшніше. Якщо раніше була надія, що Ігор мене підтримає та піде разом зі мною все розповісти мамі, то тепер все стало ще гірше. Зізнатися мамі у всьому я наважилась аж через місяць. Зайшла на кухню і мов каялась у страшних гріхах, плакала і просила прощення, а мама лише дивилась на мене, як на дурну.
«Ну от і дострибалась! Хто тобі винен, сама ж хотіла, кобила не захоче – кінь не вскоче! А те, що він не захотів виховувати, то вже твої проблеми. Вітаю, майбутня матір одиначка у вісімнадцять!» – промовила мама.
Ті слова добили мене. Весь вечір я провела у сльозах і очікувала лише гіршого, бо мав повернутися з роботи тато і мама мала все розповісти ще і йому. Через кілька годин тато прийшов до мене у кімнату, міцно обійняв і промовив: «Сонце, ці чоловіки не гідні твоїх сліз, а через дитину не смій навіть плакати – це твоє майбутнє щастя! Ми зі всім впораємось, не сумнівайся!
Зараз Артему два роки та він має найкращу сім’ю у світі, на жаль, поки він не знає батька, але він йому не потрібен, бо у нього є дідусь, який виховає його, як справжнього чоловіка та Людину!