Недавно ми з чоловіком святкували двадцяту річницю від дня нашого весілля. За цей час з молодих, недосвідчених вічних шукачів ми стали стабільними, спокійними та твердо знаємо, чого ми хочемо. Зараз у нас є все, що ми хотіли, коли одружувалися, окрім одного – дитини. Спеціалісти знизували плечима, коли ми до них зверталися, тому ми з чоловіком прийняли рішення всиновити дитину з дитячого будинку.
Ми уже почали готувати документи для всиновлення, а потім трапилась та доленосна зустріч у парку…
Того дня ми з чоловіком вирішили прогулятися парком, погода була сонячна, що рідко зустрінеш пізньої осені. На одній з лавочок сиділа молода дівчина з незадоволеним обличчям, а поруч, у візочку, плаче дитина. Мама навіть не приймає спроб заспокоїти дитину. Щось у мені стукнуло і я вирішила підійти до дитинчати. Мені вистачило кількох хвилин, щоб воно радісно посміхнулось мені й заспокоїлось.
– Ех, у вас така гарна дитинка! От лише, мабуть, вередлива, якщо так втомила маму!
– Гарна? Замахала мене вже та «дитинка»!
Ми з чоловіком змовкли. Ми вже не раз нарікали з ним на долю. Адже таким горе-мамам, які не цінують свого щастя, Бог дарує дитинку, а ми, які його вимолюємо, мусимо звертатися за допомогою.
– Ви дійсно втомилися. Ми можемо вам чимось допомогти? – запитав мій чоловік, адже перший прийшов в себе.
– Можете! Заберіть цього крикуна собі! Ох, от тоді ви мені допоможете!
– Вам потрібно відпочити. Впевнена, що після цього ви пошкодуєте про свої слова.
– Та ні, ні на краплю не пошкодую. Він мені не потрібен. Забирайте! У пологовому теж говорили «який гарний та здоровий хлопчик, богатир!».
Ми сіли біля дівчини й вирішили з нею поговорити, підбадьорити, адже було очевидно, що він на межі нервового зриву. Надійка, так звали молоду маму, розповіла нам свою історію кохання. Рік тому вона закохалась в Миколу і вони почали зустрічатися. Була переконана, що це кохання на все життя, от і довіряла йому у всьому, а потім зрозуміла, що для нього вона була черговою розвагою. Коли вона розповіла йому про свою вагітність, то хлопець з неї посміявся, мов не вона перша і не вона остання. Доки вона намагалась його повернути й все ще вірила у його любов, термін вагітності дійшов до критичної межі, тому аборт вона вже не встигла зробити.
– Я хотіла написати на нього відмову ще у пологовому будинку, але моя найкраща подруга, Ксеня, вмовила мене дати йому шанс, мов ти ще його полюбиш, ще шкодуватимеш, обіцяла мені допомогти. Пройшов вже місяць, а я, як не любила його, так і не люблю. Думаю, що скоро таки здам у дитячий будинок. Нічого там жахливого не має. Я сама там виховувалась. Так, рідних не має, любові не вистачає, зате яка школа життя…. Все одно ж краще, ніж жити з мамою, яка тебе не любить!
Через кілька хвилин я взяла малюка на руки й промовила: «Коханий, може то нам ангел послав цю дівчинку й сина?».
Далі ми з Надією обговорювали, які документи нам потрібно зібрати й так далі. Дівчина нас запевняла, що і в батька дитини й в неї все добре зі здоров’ям, а те, що він виріс покидьком, то його батьки так виховали.
Надія відмовилась від сина, ми забрали його до себе й через місяць він уже був нашим сином, адже на той момент, у нас були майже всі гроші на руках.
Того дня наше життя нарешті стало по-справжньому щасливим, адже у нас з’явився син. Скоро йому буде рочок, Надія з нами інколи зв’язується, провідує сина, але швидше, як старша сестра, ніж мама.