Після одруження я перестав впізнавати свою дружину, вона стала однією з тих жінок з пучком на голові та у великих футболках. Я більше не бачив на ній плаття, які підкреслювали фігуру, вишукану білизну чи інтелігентні туфлі.
Після одруження вдома моя дружина ходила у «мішках». Величезні футболки та широкі штани, у яких вона топилась, як і її жіночі форми. Про догляд за собою вона теж забула. На манікюр не ходила, косметикою не фарбувалась. Мовчу вже про те, що вона зовсім припинила займатися спортом і їй обвислий живіт після пологів нікуди не зникав, як і целюліт…
За два роки спільного життя вона перетворилась на домашнього монстра. Вона лише товстіла й носила все більші «мішки». Коли я натякав їй, що пора заглянути до дзеркала, то вона ображалась і не розмовляла зі мною.
Сталось так, що в один момент я зрозумів, що кохав ту Олесю, яка була до одруження, а зараз я живу зовсім з іншою. Минула Олеся була палка, весела, красива, мені заздрили всі друзі та дивувалися, як я добився її. Після таких змін дружини я зрозумів, що вона більше не цікавить мене, як жінка, вона припинила мене надихати, а коли я дивився на неї, то мені ставало лише сумно.
Востаннє, перед тим як поговорити з нею, я бачив її у великій сірій футболці, на якій виднілися плями від молока, у коротких мішкуватих шортах, з-під яких виглядали ноги з целюлітом, ще й не виголені. На голові був пучок, який періодично розлітався і волосся стирчало у різні боки. Обличчя було вічно сумним, мовчу вже про великі темні кола під очима.
Того вечора я оголосив дружині, що більше не можу з нею бути, вона викликає у мені лише відчуття суму та співчуття, а не любові.
З того дня минуло два роки й ось я знову її зустрів. По вулиці навпроти йшла прекрасна жінка й мене відразу зупинилось серце. Я впізнав у ній свою минулу Олесю, за якою чоловіки вертіли головами. Вона була у красивому платті, на невеличких підборах, волосся було розпущене й закручене. За цей час вона схудла й оджила і знову з гидкого каченяти перетворилась на королеву. Ту королеву, яка займалась вихованням двох моїх дітей.
Чомусь лише у ту мить мою голову осяяло, що дружина дійсно не мала часу й сил доглядати за собою. Вона всю себе витрачала на те, щоб створити вдома затишок та комфорт, щоб виховати наших дітей, щоб я завжди був ситий та задоволений. Я перестав цікавитися дружиною, я не знав скільки вона сил витрачає на це і не розумів чому вона не доглядає за собою.
Коли я інколи залишався з близнюками наодинці, то вже за дві години вони мене втомлювали. А вона приводила з ними цілий день, ще й встигала вдома прибрати, їсти приготувати, а тоді зі мною час провести. Звісно, за цією горою обов’язків у неї не знаходилось часу, щоб сходити на манікюр чи у спортзал. Та і я повинен був розуміти, що її організм потребував відновлення після пологів, а не вимагати від неї відразу йти до спортзалу.
Та й ми нікуди не ходили, щоб вона одягала прикраси та красиві плаття, а вдома в такому ходити не зручно… Я ж і сам винний, що не давав похизуватися красивими нарядами.
Тільки через два роки я зміг побачити наші стосунки збоку й зрозуміти, що вона весь цей час тягнула всю родину на собі, але при цьому ні разу не дорікнула мені, завжди радо зустрічала з роботи, ніколи не злилась. Вона створила для мене місце, куди хотілось повертатися, а я зрозумів це надто пізно. Єдине, що від мене вимагалось, вчасно прийти її на допомогу, тоді б і вона мала більше часу, щоб доглядати за собою.
Я був справжнім дурнем, який втратив скарб, не усвідомлюючи цього.
Я був переконаний у власній правоті наскільки, що не цікавився ні її життям, ні життям дітей і тим самим все зіпсував.
Зараз я дивлюсь на неї й мені хочеться її повернути, проте я не впевнений, що вона колись зможе пробачити мені той низький вчинок. Я спробую поговорити з нею і відновитися її в очах, хоча б для того, щоб спілкуватися з дітьми, адже я вже втратив два роки їхнього дорослішання…
Зараз у дружини чимало прихильників, але вона нікого не підпускає до себе близько, мабуть, це я зробив її так боляче. І тепер я не знаю, що мені вдіяти з цим почуттям сорому та провину від усвідомлення, що я наробив…