З Людмилою Олександрівною ми знайомі давно, проте цю історію про свою доньку вона розповіла мені зовсім недавно і то секретом.
Коли їй доньці було 18, вона познайомилась з 25 річним чоловіком, який у неї викладав в університеті. Кохання між ними було таке сильне, що він пішов в інший університет, аби зробити їй пропозицію. Через рік вони вже почали жити разом, так і минуло вже 12 років, а дітей у них досі не з’явилось. Ну, точніше у її Валерія є дитина, але від першого шлюбу, живе вона зі своєю мамою. Але з дітьми ще куди не йшло, але ж вони навіть не розписані, продовжували жити, як і колись почали, у кімнатці гуртожитку і то кілька місяців тому почали орендувати щось своє. І донька і мама мріють швидше про весільне плаття та обручки, але чоловік нічого про це чути й не хоче, говорить, що ці штампи та весілля зайва трата часу та грошей.
– А що йому для неї шкода трохи часу витратити? Тим паче якщо він каже, що це нічого не змінює – говорить Людмила Олександрівна, бо уже не має сил у неї терпіти такого «зятя».
– Ой, і не кажи! Я дивлюсь на оці молодіжні нововведення і плакати хочеться! Ні одружуватися вони не хочуть, ні дітей робити не хочуть! А що далі? – підтримую я подругу.
– Та розумієш, моя Олеся ще з тих дівчат, які обожнюють діток. Її аби нормального чоловіка, то вона б і одружилась і я б уже з онуками няньчилась! А цей Валерій…. Не розумію я його…. Хоча, знаєш, у нього ж і шлюб був і дитина була, а з моєю донькою він ні того, ні того не хоче. Говорю їй про це, а вона рогами впреться, що у них любов, і нічого їй не докажеш.
Шкода мені подругу і доньку. Її Олеся завжди мені була до душі. Така мила, добра, ввічлива, у всьому допоможе, навчалась теж добре, а тут у неї світ клином зійшовся на такому покидьку… І що вона лише у ньому знайшла?
– Я то її постійно говорю: «Доцю, від нього дружина втекла! І ти тікай! Не буде тобі життя з таким чоловіком! Краще вже самій, ніж з таким!» Але ж вона мене не слухає, лише й мови про любов… А йому що? Знайде собі знову молоденьку студентку і покине мою Олесю, нічого ж не заважає! А та лише страждати буде, адже щира з ним, хоче сім’ю будувати…
Мені про таке навіть боляче було слухати. Адже раніше хороші часи були. Чоловік уподобав дівчину, хоче з нею жити, то повинен одружитися, а там і діток заводили, а зараз що…
Подруга виговорилась, то їй трохи легше стало, а через тиждень, коли ми знову зустрілися, вона була дуже пригнічена.
– Оце лише тиждень тому з тобою говорили про того покидька – почала розмову Людмила Олександрівна – То він кілька днів тому покинув мою доньку. Зібрав свої речі й пішов, навіть не пояснив нічого. Ні копійки її не залишив. А вона ж сама ту квартиру дорогу не потягне для оренди, то сьогодні плакалась мені й просила, щоб я їй трохи позичила до зарплати.
Я то її гроші позичила, мені не шкода, але як же мені зарадити її горю? Дуже плачеться за ним, місця собі знайти не може, себе звинувачує. Навіть пощастило, що матір’ю одиначкою її не залишив, бо Бог її знає, чи потім би зустріла якого хорошого чоловіка, який прийняв би чужу дитину. Але ж вона ще молода, все переборе й своє справжнє кохання ще знайде.