Того дня Оля весь вечір допомагала мамі готувати вечерю. І стіл засервірувала, і овочі помила, і біля мами хвостиком покрутилась. Проте тато довго не повертався додому, мама вже почала хвилюватися, а маленька дівчинка з кожним шурхотом біля дверей бігла до них, але це лише їхній Мурчик скакав і просився до теплого дому. Минуло трохи часу, коли мамі зателефонували, після тієї розмови вона почала плакати, а Оля за нею. Вона не розуміла, що відбувається, але їй було страшно, а тата не було, щоб приголубив її й сказав, що все добре.
Через кілька хвилин Оля вже сиділа у гостях сусідки. Вона любила бабцю Любу, але сьогодні вона видавалась дуже пригніченою, все повторювала, що Оля дуже бідна. Дівчинка не могла зрозуміти бабусиних слів, адже у неї булл багато їжі дома, кілька ляльок та, навіть, ляльковий дім. То як вона могла бути бідною?
Дівчинка швидко заснула, так багато плакала з мамою, що втомилась. Проснулась, коли вже сонечко світило прямо в очі й було досить високо. Олю здивувало, що мама ще не прийшла до неї, адже їм пора йти у дитячий садок, вихователька не хвалитиме її за запізнення.
У сусідній кімнаті дрімала баба Люба з тихо увімкненим телевізором. Дівчинка її розбудила і попросила відвести додому, адже їй потрібно у дитячий садок.
– Внуцьо, сьогодні ми з тобою вдома побудемо, ігри пограємо, мультфільми подивимось, може й твоя мама прибіжить до нас – промовила бабуся
Коли Оля розпитувала у бабусі, де її мама та тато, то вона лише відповідала, що у них багато справ, але вони не забули про свою донечку і дуже люблять її.
Протягом кількох днів, а то й тижнів, дівчинка втратила лік часу, вона жила з бабусею, мама забігала раз в день, приносила продукти, цілувала свою дівчинку, але на запитання, де тато – не відповідала, лише плакала та міцніше її пригортала.
Коли Олі нарешті дозволили повернутися додому, то вона хотіла побігти до іграшок, але увагу її привернуло велике ліжко у вітальні, на якому лежав тато і зовсім на неї не реагував.
– Татко! – радісно підбігла до нього Оля – Вставай! Йдемо гратися! Я так скучила за тобою! Я скільки тобі маю розповісти! – говорило весело дівча, доки чоловік різко не висмикнув руку. Це було так різко й неочікувано, що Оля заплакала. За нею почала плакати й мама неподалік.
Після того, мама пояснила Олі, що тато захворів, відтепер йому не можна вставати, тому дівчинка має гратися поруч з ним, говорити, але не тягнути за руку, бо це може бути йому боляче.
Відтоді Оля була завжди вдома, гралась поруч з татом, розповідала йому історії, вдень їм приходила допомогти бабця Люба, яка готувала обід й виконувала потреби тата. А ввечері поверталась додому мама, з кожним днем все зліша й сумніша. Вона зривала на Олі свою злість, тому інколи у дівчинки пролітала думка, що це вона винна, що тато не може встати. Але що ж вона такого зробила? Може це сталось тоді, коли вона збрехала татові про те, що не їла цукерок?
Час плинув швидко й ось одного разу трапилось те, чого Оля найбільше боялась. Її тато потягнувся за водою, не втримав рівновагу і впав з ліжка. Донька намагалась підняти його, метушилась, а потім з криком побігла до бабці Люби.
Якось вона дала йому раду і підняла, а тоді сердито промовила: «Олег, годі лежати! Вчися ходити! Твоя маленька донька не мусить тебе тягати на плечах! Візьми себе нарешті в руки й почни працювати! Ти здоровий чоловік, молодий, а так жалітимеш себе, то все життя у ліжку проведеш! Навіть доньку до вівтаря не проведеш!»
Після того у татові щось змінилось. Оля це відразу помітила. Щоранку вона допомагала йому робити вправи, він приймав спроби вставати з ліжка, коли мама чи бабця були вдома і могли підтримати його.
Коли Оля йшла в перший клас, то поруч йшов її тато, він робив це ще не уміло й повільно, але дівчинка ним гордилась, адже лікарі говорили, що він робить неможливе. Вона завжди знала, що її тато герой!