Я – Олександр, звичайний шкільний вчитель, який виживає лише коштом того, що займається репетиторством. З дружиною ми живемо у невеличкому будинку, тому особистого кабінету я не маю, ходжу сам до учнів.
Одного разу, йшовши до свого учня, навпроти його будинку й помітив трьох дітей – дві маленькі дівчинки та такий же хлопчик. Всі вони були у брудному одязі й виглядали недоглянутими. Вони стукали у двері невеличкого будинку, здавалось, тривалий період, але ніхто не поспішав їм відкрити. Найменший хлопчик уже не міг чекати та почав плакати.
Я запитав, чи у них все добре, старша дівчинка, років шести, відповіла, що так, тому я пішов на урок.
Урок пролетів швидко, учень у мене здібний, тому додому я мав повертатися з гарним настроєм, але спокою мені не давали ті сусідські діти.
– Я оце йшов до вас, то навпроти у будинок аж троє діток стукали, хто то там живе, що не відкриває двері? – я вирішив поцікавитися у мами учня.
– Ой, то горе всіх сусідів – відповіла похнюплено жінка – У тому домі їхня мама живе. Старших чотирьох у неї уже забрали й позбавили батьківських прав, але й вона далі кожного року нове життя народжує. І хоч би доброю мамою їм була, а то як почне гуляти й пити, то що ті діти, самі виживають. Всі сусіди їх до себе беруть. Годують, одяг дитячий, з якого свої діти виросли, віддають. А то вона їх виставляє, коли до неї «гості», такі ж алк0голіки приходять, аби вони їм не заважали.
– А чому ж ви до органів опіки не звертаєтесь?
– Ой, та їм всі пороги оббивали, а вони лише говорять, що скоро приїдуть, от уже кілька місяців їдуть! Вони ж цілий день на вулиці сидять, то коли хто з сусідів вдома, то до себе їх бере, а як на роботі, то отак сидять Навіть не знаю, що це має бути, коли зима почнеться…Ще померзнуть і похворіють…
Я повертався додому з важкими думками. Діти все ще сиділи на сходах, проте вже не стукали, мабуть, втомилися.
Я досі не міг усвідомити, що мама умисно не пускає дітей додому, бо сама веселиться…. Навіщо ж вона їх тоді народжувала? Тому, що таке дитинство більше на знущання схоже.