Я сільська дівчина, у місті почала жити, коли вступила туди на навчання. У той коледж окрім мене вступив мій однокласник, з яким ми любилися ще у школі, тому й після закінчення коледжу прийняли рішення одружитися. Наступні 15 років ми жили у місті в орендованих квартирах, працювали з однією метою – купити власне житло. І от зараз це стало реальністю! Ми стали власниками трикімнатної квартири. Звісно, оплатити її всю ми відразу не змогли, проте за рік ми повністю погасимо всі заборгованості.
Особливо раді цій покупці наші діти, адже тепер у них будуть власні кімнати, хоча й ми з чоловіком не відстаємо від них.
А недавно ми дізналися, що нашому щастю раді не лише ми, а й двоюрідна сестра мого чоловіка, яка зателефонувала нам з проханням прописати свою доньку у нашій квартирі.
– Олю, ти нічого не подумай, ми просто хочемо, аби вона у приватному пансіонаті вчилась, а для цього потрібна міська прописка, а де ж ми її візьмемо? – пояснює Марина своє прохання мені та чоловікові.
Звісно, мені таке прохання не дуже сподобалось, адже це означало, що дівчина буде жити з нами, витрачати воду, газ, світло, продукти, а це додаткові гроші. А доки ми рік житимемо у кредит, то не маємо грошей на зайві витрати.
Ледь вмовила чоловіка відмовитися допомагати двоюрідній сестрі, адже доки й квартира у кредит, то приписувати людей туди не так легко. Та й взагалі нам ніхто не спішив на допомогу, коли ми прилаштовувалися у місті. Впевнена, що така відповідь не влаштує Марину і вона образиться на нас, але перш за все ми маємо думати про власну сім’ю, а не про родичів.
На мою думку, якщо родичі хочуть прилаштувати доньку у місті, то самі повинні старатися, а не шукати, хто їм може допомогти. Ми простого шляху не шукали, самі всього добивалися.