Я двадцять сім років пропрацювала на заводі. Робота в мене була не з легких, але я намагалася зі всім справлятися. А недавно начальник покликав мене до себе в кабінет. Я завжди сумлінно виконувала свою роботу, тож очікувала, що за всі роки праці заслужила нагороди у вигляді премії. Нагородили… Але не премією, а скороченням. Я не могла в це повірити.
У мене сім’я, лежача мати, дочка навчається на останньому курсі університету. Та й хто захоче прийняти на роботу п’ятдесятирічну жінку. Тож я пішла працювати прибиральницею в аптеку.
А що мене чекає? Марно надіятися на щось грандіозне – мінімальна пенсія. Тож до всіх моїх проблем додалася ще одна – потрібно відкладати гроші на старість, щоб мати заощадження.
Єдина надія на дітей. Я ж їх виростила, вивчила…Надіюсь вони не покинуть мене. Я, звісно, не збираюся від них щось вимагати, але набагато легше жити, коли є підтримка збоку. Особливо на старість.
Гірко від усвідомлення, що ти прожив своє життя дарма. Добре, що Бог дав дітей, вони єдина радість. А так все, що нажила, – однокімнатна квартира та старенька машина.
І за це дякую. Я здорова, маю руки, ноги. Але й це мене не заспокоює…одна думка, що краще не буде, просто зводить мене з розуму.