Владислав та Христина мріяли про дітей ще з моменту свого одруження. У їх планах була не кар’єра чи особистий розвиток. Христина просто мріяла про материнство. Вона завжди спостерігала за матусями, які мило гуляли зі своїми малюками за ручку. Дівчина чекала моменту, коли й вона везтиме візочок зі своїм майбутнім сином чи донечкою. Владислав підтримував дружину в цьому бажанні. Він дуже пишався своєю жінкою, яка створювала сімейний затишок та тепло.
Так минав час. А вагітність все не наставала. Пройдені обстеження показали, що вони обоє цілком здорові, просто несумісні. Від цього Христина дуже засмутилася. Йшов восьмий рік їхнього сімейного життя. А бажання стати батьками так і було тільки бажанням. За цей час їм вдалося придбати машину та збудувати дім. Сім’я часто подорожувала, їздила Україною та за кордон. Все в них було чудово, окрім одного. Їм не вистачало дитячого сміху.
Якось Христина наважилася запропонувати чоловікові поїхати в дитячий будинок. Для початку просто глянути. Чоловік погодився. Вирішили не відкладати, тож наступного дня поїхали. Завідувачка радо прийняла їх. Вони сказали, що хочуть глянути на діток. Можливо, їм пощастить знайти тут свою дитинку. Марія Василівна повела їх в кімнату, де дітки малювали. Серед дітей Христина одразу помітила дівчинку.
Вона сиділа осторонь від усіх. Ні з ким не спілкувалася. Тоді Владислав поцікавився у завідувачки, що це за дівчинка. Та відповіла, що дівчинка тут не так і давно. Її мама померла через хворобу. Тата в неї немає. Лілії чотири рочки. Відтоді дівчинка замкнулася в собі. Вона ні з ким не говорить та постійно кличе маму. Їй дуже важко звикати, Ліля постійно проситься додому. Якось ледь не пропустили, коли вона вже була у дверях.
Христина дивилася на дівчинку, а сльози лилися з очей. Це точно вона, їх донечка. Вона серцем відчуває… Христина з Владиславом перекинулися поглядами. По вигляду Владислава було помітно – він такої ж думки, як дружина. Потім подружжя направилося в кабінет Марії Василівни, щоб оформити всі необхідні документи. Для початку вони погодили взяти дівчинку на вихідні. Якщо все буде гаразд, оформлятимуть документи.
Ліля переляканими очима дивилася на Владислава та Христину. Вона хотіла додому, а везли дівчинку невідомо куди. Від цих думок дівчинці ставало ще гірше. Два дні перебування в нових батьків минули в напрузі. Хоч як вони не намагалися розвеселити дівчинку, вона сиділа непорушно та ні з ким не розмовляла. Наступного дня Лілю зібрали та відвезли в дитячий будинок. Пара вже й сама почала сумніватися, чи їм все це потрібно. Але після розмови із завідувачкою вирішили не відступати.
Через два місяці Ліля звикла до нових умов життя. Щоб дівчинка ще швидше адаптувалася, їй подарували цуценя. Відтоді Ліля ні на мить з ним не розлучалася. Помалу вона стала звикати й до своїх нових батьків. Христину дівчинка почала кликати мамою. Христина не могла стримати своєї радості. А згодом омріяне “тату” почув і Владислав. Лілі подобалося усюди ходити з Христиною.
А те, як ніжно дівчинка рученятами обіймала їх, розчулювало пару до сліз.
Минуло три роки. Ліля смикала Христину за руку та просила купити їй ляльку. Жінка погодилася, такої її донечка ще не має