Галя завжди була для мене найближчою людиною, це моя дружина, проте її родичів я не завжди, м’яко кажучи, розумів. Склалось так, що коли Галі було 5 років, то її тато загинув, тоді теща вже за рік знайшла собі нового чоловіка «з приданим». Після цього у Мирослава Степановича та Ольги Володимирівни народилось ще двоє спільних дітей – Олег та Дарина.
Вітчим любив Галю, як рідну, приймав, у всьому допомагав, навіть, від матері захищав, яка у ній почала бачити «зайвий багаж». Чим дорослішою ставала дружина, тим більше гноблення зазнавала від матері: і красою не вродилась, і розумом не вдалась, і багатого чоловіка не знайшла. Наслідуючи матір, до рідної сестри так само почали ставитися й Олег з Дариною.
Після випускного мати зовсім відреклась від доньки, сказала, щоб та шукала чоловіка, а не в університети ходила, мов все одно з неї нічого путнього не вийде. Пощастило, що тоді вітчим зглянувся над Галею і допоміг її влаштуватися у гуртожиток, грошима допомагав, а згодом вона і сама там влаштувалась, на підробітки ходила, а після вже й квартиру змогла орендувати.
На її випускному в університеті ми й познайомилися, навчались на паралельних курсах. Довго говорили, потім багато побачень і почалось спільне життя. Весілля ми вирішили зробити маленьким, камерним, покликати лише найближчих. Вже тоді я познайомив Галю зі своїми батьками, а про своїх вона майже не говорила, мов не люблять її. Я думав, що у ній затаєна якась дитяча образа і не більше, проте на наше весілля прибув лише Мирослав Степанович, ні рідна матір, ні брат з сестрою навіть не привітали її з важливою подією.
Час летів швидко, довгі роки ми з Галею багато працювали й обмежували себе, аби купити власний будинок. Зв’язок підтримували лише з вітчимом, який обіцяв нам допомогти таємно від дружини. Проте потім, як мішком по голові, до нас дійшла звістка, що у нього виявили рак й поклали у лікарню.
Ми допомагали чим могли, були готові все що заробили віддати, дуже він хорошим чоловіком був, проте лікарі знизували плечима, було пізно щось робити. Незабаром його не стало і виявилось, що в останні дні свого життя він змінив заповіт.
Після похорону нас зібрав юрист покійного й оголосив, що кожному з трьох дітей він заповів по будинку, проте є якась особлива умова щодо його бізнесу, яку зможуть оголосити лише через певний час.
Ольга Володимирівна була обурена що чоловік щось заповів старшій доньці, адже надіялась, що два будинки дістануть їй і один вона зможе здавати в оренду. Жінка наскільки розізлилась на покійного чоловіка, що відмовилась доглядати його хвору стареньку матір й привезла її до нас
– Тепер хату маєш, то і бабу забирай! Сама за нею доглядатимеш! – наказала теща моїй дружині, волочачи за собою перелякану й зі сльозами на очах Марію Петрівну.
Після цього вона ще щось вигукувала про невдячність Мирослава Степановича і пішла геть. Ми радо прийняли його маму, зналися з нею раніше, виділили її кімнату. Вона виявилась доброю й досить спритною бабусею, яка ще нам допомагала, проте хворобливою, тому ми намагалися її змушувати частіше відпочивати.
Незабаром у нас з’явилась донечка і Марія Петрівна розквітла, у всьому допомагала з правнуком, але до дружини з повчаннями без прохань не лізла, чим заслужила нашу особливу повагу.
Прожили ми в мирі та злагоді рік, а після цього про себе дав знати юрист Мирослава Степановича, який знову запросив за стіл трьох дітей та тещу. Особливою умовою, яка не оголошувалась цілий рік – було заповісти бізнес тому, хто допоможе дожити старість його мамі. Бізнес цей був великим: 3 ресторани, 2 готелі, 1 кафе та кілька газетних кіосків у різних містах.
Тоді двоє дітей почали сперечатися між собою, з ким же краще житиметься бабусі й хто її більше любить. Тоді до столу запросили саму Марію Петрівну й попросили визначитися з ким вона доживатиме старість.
– З Галею, звісно! Я у них рік жила, жодного разу не образили мене, не дорікнули, у них і далі жити хочу! – промовила бабуся.
Тоді діти почали вмовляти бабусю, а коли зрозуміли, що нічого не діє, то і погрожувати, що більше ніколи до неї не навідаються і що вона може забути про існування рідних онуків.
– Ви й так цілий рік не згадували про моє існування, чи знали ви, де я живу? Що ваша матір викинула мене, як собаку? Знали, звісно… А хто з вас прийшов запитати, як моє самопочуття…?
Наступний рік Дарина й Олег продовжували у судах змагатися за бізнес батька, проте все було даремно, він таки дістався нам з Галею.
Галя моя, всю душу вкладає у бізнес вітчима, а Марія Петрівна і я порадами й ділом допомагаємо її.
Через два роки після оприявлення заповіту, до нас додому прийшли рідний брат та сестра дружини, намагалися вмовити віддати їм хоча б частину бізнесів. Дружина моя дуже м’якосерда й влаштувала їх на керівні посади, гроші там великі платила їм, але ж вони нічого не робили. Спочатку вона намагалась пояснити їм, що вони прийшли працювати, а не гроші за крики на співробітників отримувати, а потім і зовсім звільнила їх, сил терпіти таке більше не було.
А після цього не стало і Марії Петрівни, за цей час вона нам зовсім рідною стала, тому прощатися важко було. Навіть маленька донечка до неї звикла, часто питає, де зникла бабуся…
З тещею дружина не спілкується, намагалась налагодити контакт, але лише почула прокльони у свій бік за те, що причарувала вітчима, а потім і бабу, адже весь спадок мав бути її…