Артур ріс у веселій родині. Батьки його були працівниками цирку, тато і зовсім клоуном, тому сумно їм ніколи не бувало. З батьками хлопчик багато подорожував, багато чого побачив і спробував, і ріс із думкою, що чорні смуги не можуть тривати довго, а щоб скоріше вони перетворилися на білі, потрібно мислити позитивно.
На цій хвилі вічної радості він і сподобався Юлі. У неї батьки дуже серйозні були, вічно похмурі й вимогливі. Вони повірити не могли, що їхня донька-юрист хоче вийти заміж за дресирувальника. У Артура робота то була, то її не було, то аніматором підробляв. Але хіба це життя? Хіба це стабільність? От зятя одразу й не злюбили.
Юлі рідко доводилося тягнути сім’ю на своїх плечах, бо чоловік її ніколи не сумував і ніколи не боявся братися то за одну роботу, то за іншу, вважав, що як судилося, так судилося, а прірву він своїй сім’ї нізащо не дасть. Дітлахи в них теж були ходячими промінчиками щастя, може тому теща й не дуже хотіла їх брати до себе. З обережністю і неприязню жінка до зятя ставилася і до дітей від нього.
Довелося їй змінити свою думку після того, як захворіла вона сильно. Підхопила цей проклятий вірус, і в лікарні лежала, і була впевнена, що ковзани відкине. Чоловік працював, донька теж, а зять якраз без роботи сидів, ось з онуками і приходив її постійно провідувати. Він і їй, і дітям настрій піднімав. Медсестри часто жартували, що Марину Степанівну в їхній лікарні лікують фруктовою пінкою і гумором.
Кілька місяців хвороби й тісного спілкування з життєрадісним зятем, і жінка, нарешті, охолола. Точніше, не так, вона навпаки загорілася. Тим самим теплом і щастям, що випромінював чоловік доньки. Їй стало зрозуміло, чому донька Юля була щаслива поруч з Артуром – адже він не дасть ні сумувати, ні нудьгувати.
Здається, нам усім іноді бракує такої людини в житті, яка і підтримає, і порадує, і нагадає, що за чорною смугою завжди слідує біла.