У центрі села жив один літній трудоголік. Здавалося, він з ранку до ночі зайнятий городами, будівництвом, якимось збутом товару і домашньою худобою. Усі знали, що він досить самотній, без дружини, без дітей. І, чого гріха таїти, іноді люди між собою обговорювали, куди подінуться тварини старого, куди хата після його смерті. Даремно сусіди сподівалися взяти щось собі, як і даремно вважали, що самотній дідусь заповідає свої фінансові заощадження на благодійність.
Незадовго до його вісімдесятиріччя його не стало. Коли дійшло до заповіту і підготовки похорону, з’явився чоловік-юрист, з яким старий заповіт складав. Надумав старий немислиме – тварин забити і здати на м’ясокомбінати, виручивши з цього гроші, які покриють похорон, хату залишити недоторканою, а майно на кшталт заощаджень із пенсії і тих грошей, що він роками збирав, покласти йому в труну, як якомусь фараону.
Юрист був непохитний – бажання клієнта для нього закон. Тільки от навіщо він усьому селу про це розповів? Не минуло й дня з похорону, а у свіжу могилу полізли “розкрадачі гробниць”. Нічого люди не бояться, якщо це грошей стосується, особливо чужих і просто так.
Не знаю, хто конкретно із сусідів і як, але вже полазили скрізь, і в домі покійного теж, і навряд чи йому вдалося забрати щось із собою на той світ із такими сусідами. Краще б усе ж таки дитячому будинку якомусь заповідав…