Перші роки свого життя я бачила маму кілька разів і буда переконана, що так має бути, адже моїм вихованням займалась бабуся. Перші питання у мене виникли тоді, коли у перший клас всіх ввели мами й тати, а мене лише бабуся. Знайти відповідь на моє питання бабуся не могла, тому вкотре нагадала, що сильно мене любить. Я зрозуміла, що їй боляче про це говорити й більше таких запитань не ставила.
Роки йшли і я таки дізналась, чому моє життя складалось саме так, але від бабусі, адже маму я не бачила. Вона розповіла мені, що, коли тата не стало (ще до мого народження), мама почала ходити на побачення з іншими чоловіками, там і познайомилась з дядьком Максимом. Спочатку все було добре, а потім він поставив їй перед вибором: або він, або я. Як бачите, вона обрала його, тому мене привезла на опіку до бабусі, мами мого татуся.
Мені було 20- років, коли бабусі не стало. Для мене це була велика втрата, яку я важко й довго переживала, адже тепер у мене не було нікого рідного.
Пощастило, що бабуся, ще коли я буда маленькою, переписала квартиру на мене, тому я мала, де жити й у мене не було хоча б цієї турботи.
Минув рік з бабусиної смерті, як до мене вирішила навідатися мама. Я надіялася, що вона прийшла зі співчуттями та вибаченнями за помилки молодості, проте помилилась. Вона прийшла, щоб вимагати від мене половину квартири, мов тепер вона житиме тут, адже вони з її Максимом посварилися. Я їй відразу сказала, що тут вона ніколи не житиме і може повертатися туди, звідки прийшла. На що я отримала ціле «відро лайна» про те, яка я погана і невдячна донька. Але за що я маю їй дякувати? За те, що проміняла мене на чоловіка?
Після цього ми з мамою не зустрічалися. Минуло 10 років, я маю власну сім’ю і маленьку донечку і щоразу, як дивлюсь на неї, то не можу усвідомити, як можна їй покинути.
З мамою я не спілкуюсь і не горю бажанням, вона була і залишається для мене чужою людиною. І нехай після цього я буду найгіршою донькою, але їй у своє життя я приймати не хочу.