Зараз я живу у Канаді. Приїхала сюди три роки тому та усвідомлюю, що після життя тут не зможу повернутися в Україну. Точніше, ніколи не захочу.
Лише тут я змогла зрозуміти, що таке «життя», а не існування. Вдома я завжди була з обмеженим заробітком, тому їла одні крупи, а фрукти та смачні цукерки бачила на особливих подіях. А тут я можу спокійно куштувати все, що мені заманеться. Нерідко це дають просто безплатно, а якщо тобі не сподобається щось, то ще й можуть дати якусь компенсацію. Тут не має поділу на соціальні прошарки. Якщо ти працюєш, то ти можеш їсти те, що і їдять чиновники…
Особливо мене дивувало на початку, як відкрито тут можуть одягатися жінки. Адже в Україні всі сусідки їх би осміяли, а чоловіки не опустили б можливості невдало нахабно пожартувати, а тут всім абсолютно все одно, наскільки глибоке твоє декольте та коротка спідниця. А головне ніхто не посміє і пальцем до тебе доторкнутися, а потім говорити «вона спровокувала», адже тут таких легко ставлять відповідати перед законом.
На початку я навіть побувала на кількох побаченнях і мене приємно здивувало, що чоловіки так галантно ставилися до мене. Жоден з них не дав мені заплатити у кафе, спочатку, я думала, що мені так щастило, а потім жінки, які тут живуть довше, розповіли, що для них, якщо платить жінка – то образливо.
Я нарешті припинила думати про те, як зекономити на їжі, аби купити зимове взуття, адже тепер у мене з’явилась можливість купувати все це одночасно, навіть подорожувати та відкладати гроші. Мені тут платять 180 доларів на день, схожа зарплата у мене в Україні буда за місяць.
Попрацювавши тут кілька місяців, я усвідомила, що зможу купити новий телефон, чи автомобіль, не економивши місяцями, або роками, а просто тому, що виникло бажання. Мене обурює те, що працювавши в Україні єдине, що я могла дозволити собі за рік – БУ телефон, а тут я з таким же графіком можу купити непоганий БУ автомобіль!
Тішить мене й те, як тут працює служба допомога, хоча і з криміналом тут проблем не має. Всі бояться красти, адже знають, що їх швидко спіймають. Я можу навіть двері у великому місті не закривати, тому що, якщо почую щось дивне, то через кілька хвилин у моєму домі буде поліція.
Коли я побувала тут у лікарні, то вийшла з відчуттям полегшення, а не роздратування, як було вдома, адже нарешті ніхто не ставив мені дурних питань про те, чому я не хочу народжувати й не казав, що після пологів всі хвороби лікуються. Нікого не цікавить моє особисте приватне життя – і це прекрасно.
Тут я подорожую по різних містах, знайомлюся з різними людьми, у яких я можу переймати досвід. Всі вони живуть у своє задоволення, мають хобі та рідко скаржаться на життя, бо самі будують його, як їм хочеться. Вони не бояться бути іншими, знають, що їхня праця має бути добре оплачена і не страхаються про це говорити.
За ці три роки я відчула полегшення, я змогла зрозуміти, що таке життя без постійного стресу та думок про те, же взяти гроші. Зараз у мене є чоловік і він опікується мною та цінує мене, я такого ставлення до себе ніколи не зустрічала в Україні, як і до своїх подруг. Ти спокійно можеш розлучитися і не боятися, що хтось скаже, що потрібно триматися за чоловіка, або назве твою дитину «причепом».
- Рідні хочуть, щоб я повернулась додому, а я намагаюсь їм довести, що життя тут набагато краще. Можливо, скоро і вони не захочуть жити в Україні.