Останній рік мого життя я провела у справжньому п3клі, тому що боялась говорити з рідними людьми. Моя мама і теща звинувачували мене у тому, що я роблю свою дитину тупою, тому що не займаюсь її навчанням та вихованням.
Їхня думка ґрунтувалась на тому, що Петро не хотів говорити, він пізнавав світ, як вмів, проте говорити його не тягнуло. І дві бабусі дійшли спільного висновку, якщо він не заговорив до 3, то значить, що він розумово відсталий і у цьому винна я.
Ви б знали, скільки я плакала та скільки сварилась з ними, щоб вони припинили такі дурниці про рідного онука говорити й мене звинувачувати. Адже насправді я робила навіть більше, ніж інші батьки. Ми з Петриком постійно грали у розвивальні ігри, я водила його на плавання, ми багато гуляли на свіжому повітрі і я вчила його пізнавати цей світ.
Мій хлопчик інколи говорив окремі слова, проте до розмови не тягнувся. Всі дитячі лікарі запевнили нас, що це нормально і таке часто трапляється, тому у нас не повинно бути причин для хвилювання.
Я вирішила, що закрию очі на байки двох божевільних бабусь і буду слідувати рекомендаціям лікарів, а потім вони й самі зрозуміють, що помилялися.
Чоловік підтримував моє рішення, адже вважав, що лікарі не можуть помилятися, тим паче ми й самі вивчили не мало літератури, щоб зрозуміти, чи не має у цьому нічого страшного.
З часом, після 3 років, Петрик почав бажати говорити, він сам починав розмову, початку лише зі мною та чоловіком, а потім і з іншими. І яким було здивування всіх навколо, що хлопчик говорить красивими повними реченнями без проблем.
З часом ми з чоловіком почали жартувати, що сумуємо за тихим сином, бо ця «оновлена версія», наскільки любила балакати, що не давала нам спокійного життя своїми розмовами, тому ми частенько почали його відвозити до бабусь. Бабусі були ще більш шоковані від такого онука, мало того, що у 4 роки він говорив чітко та виразно, то ще й так багато, що вони за ним не встигали.
Ми тим часом з чоловіком почали планувати другу дитину.