М’яко кажучи, життя з моєю сім’єю було далеко не медом. Коли мені було вісім років, мама привела в дім нового чоловіка. Він зразу став поводити себе ніби повноправний господар. Відтоді наше життя змінилося. Ми робили все, щоб дядькові було догода. Сперечатися з ним всі боялися, адже мама не хотіла сварок. Ми мовчки мали догоджати його забаганкам.
Я часто приходила зі школи втомлена, хотіла трохи відпочити та повчити уроки. Натомість мама відправляла мене до дядька Віктора, бо він хотів спілкування. Тільки я йому відмовляла, починався справжній скандал. Він говорив, ніби я невдячна людина, не приділяю йому часу та не шаную його. Мама сварила на мене через зневагу до дядька. Вона називала мене найбільшим розчаруванням свого життя. Щоб якось припинити ті сварки, я таки змушена була сидіти годинами біля вітчима та слухала нудні історії про його молодість. Мені хотілося втекти, але я не мала куди.
Так тривало довший час. На мене вішали чимало обов’язків, які я повинна була виконувати. Зате дядько Віктор тим часом лежав на дивані. На роботу він ходив два-три дні на тиждень. Гроші давав мамі, а на мені вони економили. Вітчим не вважав за потрібне витрачати на мене гроші. Якщо таке й бувало, що вітчим давав мені кілька гривень на нове взуття чи одяг, то це мені ще довго пригадували.
Коли мені виповнилося вісімнадцять років, мене “потішили” новиною. Я повинна знайти собі роботу та з’їхати від них. Чесно кажучи, жити з ними до старості теж не входило в мої плани. Але й знайти роботу за такий короткий термін, заробити грошей та придбати квартиру не так і легко. Тим більше у маленькому місті. Всі робочі місця вже зайняті. Мало хто покине роботу, де йому добре. Можна піти працювати офіціанткою, прибиральницею чи продавцем-консультантом. Але й тут не так багато платять. Обіцяють одне, дають інше. Виписують штрафи, обманюють, не дають вихідних. У кафе платять чесно, але це дуже важка робота. Графік з 7:00 до 23:00. Працювати в нічні зміни також не варіант. Я не витримаю добу без нормального сну.
Тоді я зробила спробу пояснити мамі з вітчимом, що за такий короткий термін я не встигну знайти роботу та житло. Але хто мене слухав. Мама знайшла для мене вакансію продавця в магазині побутової хімії. Я змушена була носити товар по 10 кілограмів. Доводилося дихати хімією. Під кінець дня я не відчувала рук. Через пів дня роботи в магазині починала страшенно боліти голова. Мені доводилося пити по дві таблетки на день від головного болю.
За перший місяць я заробила 4000 гривень, за другий – 4200. Тих грошей не вистачало на переїзд. Як можна за такі гроші оплачувати квартиру і ще й купляти продукти? Вже мовчу про одяг та розваги. На це в мене не залишалося ні грошей, ні часу.
З роботою було нелегко. Тому я пішла звідти. Вона не варта моїх старань. Ситуація безвихідна, звісно. Мама не втрачала можливості нагадати мені за переїзд. Вітчим говорив, що я надто доросла, щоб досі сидіти на їх шиї.
Пройшло ще два місяці, а я так і не знайшла нової роботи. Грошей не мала. Зате в хаті були постійні сварки. Мене стали буквально виганяти з дому. Я намагалася нікому нічого розповідати, але мої нерви здавали. Тоді я пожалілася тітці. Вона сказала, щоб я зібрала свої речі та переїхала жити до неї.
Тітка переслала мені гроші, щоб я приїхала до неї. Через тиждень мені вдалося знайти роботу.
Працювала продавцем у магазині. Хоч заробляла небагато, але не жалілася. Нарешті я відчула спокій. Тітка любила мене більше, ніж рідна мама. Ми разом проводили час, гуляли, дивилися фільми.
Наступного року я пішла навчатися, адже мама відмовилася оплачувати моє навчання. Тітка забезпечила мене не лише навчанням, але й житлом. Але минув час, і тепер я забезпечую тітку. Вона для мене найрідніша. Тітка знає про всі мої невдачі чи успіхи. Вона у всьому мене підтримує.
Мама ж ображається на мене. Просить, щоб я дала їй грошей. А я твердо вирішила: більше не хочу нічого чути про неї. У свій час ця жінка обрала іншого чоловіка, намагалася мене вигнати з дому і жодного разу навіть не поцікавилася моїм життям, відколи я покинула дім.