Мій тато живе в селі, а ми з дружиною вже декілька років проживаємо в місті. Тут у нас робота, друзі. У гості до батька ми приїжджаємо нечасто, адже надто велика відстань. Їхати потрібно більше, ніж дві години. Щастить, що в нас є власне авто. Якось ми навідалися до батька, у нього саме гостювала моя тітка Марина, батькова рідна сестра.
Ми приїхали зранку, дітей вклали спати, а самі пішли працювати на город. Роботи було чимало. Потрібно було викопати картоплю.
Ми добре попрацювали, потім прокинулися наші діти, і ми хотіли посидіти, поговорити з ріднею, як воно годиться, відпочити після важкого дня. За той день я добряче зірвав спину. Стільки мішків перетягав. Та й жінка була втомлена. Вона ще й паралельно доглядала за дітьми. Прийшла ледь жива. А на вечір її страшенно пекла спина. Тепер навіть лежати боляче.
Найцікавіше те, коли залишалося декілька метрів, тато відправив нас з городу. Гарно продумали. Коли потрібно було вже збиратися додому, нас ніби звільнили. Ми прийшли, а дружина ще змушена була готувати вечерю. Людей нас було не мало, треба було ще добряче настоятися на кухні.
Ввечері всі, як один, жалілися на шалену втому. Звучало те все так, ніби ми нічим не допомогли, а сиділи як гості. Пізніше всі якось зневажливо глянули на нас та на вечерю, яку приготувала моя дружина, а самі поїхали в кафе.
Дружина образилася, сказавши, що більше ніколи сюди не приїде. І я її розумію та підтримую. Адже з боку моєї сім’ї це справжня неповага. Поїхали розважатися, а ми мили посуд та носили мішки з картоплею. Ми зробили висновок – краще нічого в них не брати та взагалі не приїжджати.