У доньки вистачає совісті погрожувати мені тим, що я не побачу онуків і більше не зможу їх няньчити, якщо я терміново не займуся продажем квартири, пошуком роботи на пенсії тощо. Вона з дитинства шантажисткою була. Вічно все має бути так, як вона вирішила і хоче. А я не згоден.
Я вже не молодий, звик бути вдома, без роботи, знову влаштовуватися куди-небудь не хочу – здоров’я не те. Особисто мені пенсії вистачає, у дітей же не беру. У нас роздільний бюджет і різні полиці в холодильнику. Квартиру продавати теж не планую. Зараз ми живемо вп’ятьох – я, донька, зять і двоє онуків. У трикімнатній квартирі ми ще хоч якось уміщаємося, але якщо її продати, багато не отримаєш, бо ремонт старий, та й розташування таке собі. Натомість у кращому разі одну двокімнатну купимо, а ніяк не дві квартири, то який сенс?
Розумію, доньці хочеться окреме житло, ну так нехай із зятем збирають, а не погрожують мені онуками.
– Відвезу, і ти їх більше не побачиш! – лякає мене донька.
А мені й не страшно. Діти в них зовсім не цукор. Розпестили, ті тепер на голові скачуть, поваги до старших зовсім не мають, і такі самі здирники, як і батьки. Я був би тільки радий, якби не бачив їх у своєму домі.
Донька лається, обіцяє переїхати, але якось тижні минають, а нічого з місця не зрушується. Підозрюю, у них самих можливості переїхати немає, і вони із зятем всіляко намагаються вмовити мене на продаж. Раз слова не діють, перейшли в наступ.