За Пашею в школі завжди дівчатка бігали. А як інакше? Він був найвищим і найкрасивішим хлопчиком у класі, займався футболом, на відмінно складав мови, і всі обіцяли йому прекрасне майбутнє. Зайва увага до його персони з роками зробила його дещо зарозумілим, тож він натомість відповідав теж тільки найкрасивішим і найпопулярнішим дівчаткам, як у школі, так і в університеті.
Ще зі шкільної лави він подобався скромній і тихій Насті. Здавалося, всі однокласники і вчителі про це знали і всіляко їх намагалися звести. То навмисне їх у пару на проєкт ставили, то за парту одну саджали. Настя танула від найменшого погляду Паші, а він продовжував дивитися на всі боки.
І школа минула, і університет залишився за плечима. Паша мотався по різних футбольних клубах, їхав частенько то в інше місто, то в іншу країну, але незмінно, коли він повертався додому, стикався з Настею. Вона вже не намагалася приховати своїх почуттів, відкрито говорила, що божеволіє від нього, благала дати шанс, раз він все одно один, а Паша кривив душею.
– Досить до мене приходити, – сказав він, укотре зустрівши на лаві біля свого під’їзду дівчину. – Адже мої батьки дивляться.
– Сходи зі мною на побачення, і, може, перестану ходити, – радісно відповідала Настя.
– Я ж уже сотню разів казав, що не піду, – байдуже вів Паша. – Знайди собі вже хлопця і відчепись від мене.
Він знову пішов, а вона залишилася сидіти одна, дивлячись йому вслід. Поки її серце терзали його відмови, і вона раз по раз прокручувала їх у думках, повз лавку промчав білий пухнастий пес із висунутим язиком. Він покрутився неподалік, потім обійшов лавочку по колу і раптово впав біля ніг Насті, повертаючись на спину і підставляючи їй свій животик.
– Джуні, ну скільки можна бруднитися? – господар собаки підтюпцем добіг до під’їзду, розчаровано дивлячись на пухнасту бруднулю.
– Ваш собака? – уточнила Настя. – Можна погладити?
– Так, він не кусається, – молодий хлопець присів на лаву поруч, стискаючи в руці повідець. – Ви нещодавно переїхали? Я вас раніше тут не бачив.
– Я? – Настя розсміялася. – Ні, я живу з іншого боку стадіону, а тут просто… сиджу.
– Сидите? – з усмішкою перепитав хлопець.
– Так, дива чекаю попутно.
Незнайомець стиснув губи й похитав головою.
– Не можна дива сидіти й чекати, його шукати треба.
– Я вже намагалася, але воно постійно від мене вислизає.
– Ось як? – хлопець одягнув на Джуні повідець, – тоді ви не там шукаєте, мабуть. Але я знаю справді хороші місця для пошуку чудес. Хочете, проведу вас?
Настя охоче погодилася прогулятися околицями, тим паче хлопець люб’язно передав їй повідець, дозволивши вести допитливого собаку самостійно.
Паша тим часом зайшов додому, роздягнувся і перекусив тим, що приготувала мама. Проходячи повз вікно, він визирнув на вулицю, упевнений, що Настя все ще сидить на місці, але помітив її неподалік від паркану, яким був обнесений дитячий майданчик. Вона гуляла з молодим симпатичним хлопцем і собакою. Вони розмовляли і сміялися. І тоді серце Паші защеміло в грудях. Він звик, що Настя завжди чекає тільки на нього. Звик, що вона носиться з ним, як із маленьким, випрошуючи побачення. А тепер пухнаста біла Джуні та її власник відводили його Настю все далі й далі, шукати інше диво.