– Я все прекрасно розумію, – терплячим голосом вів Андрій, – твій дідусь знову хворіє… Це вже не вперше. Він і операції дві пережив, і з цим новомодним вірусом у лікарні лежав, то невже він зі своїм тиском сам не впорається?
– Він забуває приймати таблетки, а потім йому погано стає, і він викликає швидку. Сусіди кажуть, лікарі через день їздять, – відповідала я. – Йому буде краще в нас. Поселимо його в дальній кімнаті, він тобі зовсім заважати не буде. А його квартиру до ладу приведемо, у крайньому разі – здамо. Пасивний дохід тебе ж влаштує?
Андрій фиркнув, абсолютно незадоволений моїм проханням прихистити в нас бабусю.
– У тебе вічно то мама хворіє, то дітей сестри до себе на якийсь час узяти потрібно, а тепер дідуся тут поселити хочеш. Ти забула казку про рукавичку? Наш будинок уже всі використовують, як якийсь хостел. А від старих ще й смердить, я не хочу його терпіти тут. У нього тому і є власна квартира. Якщо хочеш, щоб стежили за прийомом пігулок, поклади його в стаціонар або поговори з батьками і нехай до себе беруть.
Я не хотіла говорити Андрію, що вже вирішила інакше. Я визначилася, що дідусь має жити саме з нами. Кивнула хлопцеві, а наступного дня перевезла речі й таблетки дідуся до нас.
Андрій сильно розлютився, заставши мого родича в кухні ввечері. Він влаштував істерику і сказав, що ноги його в цьому будинку не буде, якщо є хтось іще, крім нас. Свого слова він дотримав і на вихідних забрав частину речей і переїхав назад до батьків. Його не зупинило ні те, що в нас досить серйозні й тривалі стосунки, ні те, що в моїй квартирі ми жили б тільки втрьох, а не як у нього вдома – і батьки, і сестра з дитиною.
Тепер ми з дідусем живемо удвох, а я частково сподіваюся, що Андрій рано чи пізно схаменеться і повернеться. Я його люблю, мене він теж любить, а дідусь справді анітрохи не заважає. Він переважно сидить у себе в кімнаті, і нічого від нього не пахне, як кричав Андрій. Дуже чекаю, поки все повернеться на круги своя.