Абсолютно випадково зіткнулася на ринку зі своїм колишнім однокласником, коли закуповувала продукти додому. Із самого ранку на ногах, втомилася страшенно, і навіть у вихідний довелося бігти кудись, тому що чоловік – це святе, він нехай удома відлежується, а мені неважко усюди походити і прибирання затіяти, і їжу приготувати, і з онуками доньці допомогти… А тут вільні вуха – Валера зі школи. Я знала, що ми обидва в тому ж районі, що й раніше, живемо, але якось роками не стикалися, а тут зіткнулися. Він мені на роботу скаржився, на життя самотнє, а я на чоловіка ледачого.
– Не цінує він тебе, Галю, – відповідав приятель, – я б усе віддав, щоб із такою, як ти, одружитися… Мені в любовному плані ніколи не щастило – жодного разу так і не одружився.
Говорили ми не тільки про минуле, майбутнє обговорювали, якісь плани на поїздки на дачі наші, що в різних сторонах знаходилися, будівництво, ремонти, і якось у розмові я знову згадала чоловіка, а у Валери вирвалося:
– Так давай провчимо його. Перебирайся до мене на час. Скажемо знайомим, що закохалися, подивимося, через скільки твій чоловік стане благати тебе повернутися.
Ідея здалася мені безглуздою. Це ж сусіди все обговорювати будуть! Але варто було мені повернутися додому і посваритися з чоловіком, як я відразу ж написала Валері, що згодна.
Поки наступного ранку чоловік спав, зібрала частину речей, написала записку з “зізнанням” про коханця, і пішла. Чоловік далеко не відразу забив на сполох і шукати мене почав. Якийсь час він навіть не думав дзвонити. Поки будинок поступово занепадав без моїх прибирань, а холодильник порожнів, він мене не потребував, а після приходу нових платіжок раптово занепокоївся, надзвонювати почав.
Я тим часом непогано прижилася у Валери. Він сам за собою доглядав, і мені посуд ніколи мити не дозволяв, сніданку для двох готував, а на вихідні ми разом до нього на дачу їздили. Я із задоволенням почала там облагороджувати городик.
Чоловік телефоном просив повертатися, сказав, що будь-яку зраду мені пробачить і навіть дозволить бачитися з коханцем, тільки б ми знову жили разом і я виконувала “свої обов’язки”. Цінувати мене більше він і не став, виходить, просто зрозумів, що важко одному справлятися. А мені тепер не хочеться додому… мені подобається Валера. Хороша він людина, комфортна, жити з ним – одне задоволення. Він поки що не виганяє, про чоловіка навіть не питає. Думаю, йому теж добре, коли ми разом.
І що ж мені робити? Подавати на розлучення і намагатися побудувати нові стосунки? Я б не проти почати нове життя, але трохи хвилююся, що Валера не думає про мене, як про жінку, тільки як про подругу дитинства. Якщо я раптом затію щось серйозне, а він мене відішле, доведеться до чоловіка повертатися…