Мене звати Уляна. І я народилася ще в тій “веселій” сімейці. У мене є сестра Роксолана. Моя мати п0mepлa після того, як народила мене. А батько відтоді жив заради інших жінок, яких весь час приводив у дім.
На мене його стиль життя ніяк не вплинув, а от на мою сестру Роксолану – інша справа. Хоч тепер її звуть по-іншому. Вона змінила своє ім’я, коли стала працювати стриптизеркою в одному з нічних клубів. Спершу вона планувала наскладати кошти, щоб вступити на навчання, а згодом передумала.
У школі ми вчилися неохоче. Нас ніхто не заставляв навчатися, виконувати домашні завдання та тим паче відвідувати позашкільні гуртки. Ми з сестрою та батьком жили на його пенсію. Грошей нам не вистачало. Але тільки моя сестра знайшла роботу в клубі – все змінилося в кращу сторону.
Вона змогла оплатити моє навчання в університеті та інші витрати, щоб я не працювала, а навчалася на медичному факультеті. Завдяки своїй сестрі я і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
Спочатку ми з ним працювали в різних клініках, а потім вирішили відкрити власний стоматологічний кабінет.
Рідня мого чоловіка не знала правди про мою сім’ю. Але ми вирішили, що це залишиться таємницею. Час від часу я навідувала тата з сестрою, але розповідати про них чоловіковій родині соромилась.
Минуло чотири роки. Моя сестра завагітніла. Річ у тім, що вона навіть не знала, хто батько тієї дитини. Відтоді вона не могла працювати, тож мені прийшлося їй допомагати. Я нічого не стала говорити, адже чудово пам’ятаю, ким стала завдяки їй.
Одного дня сестра прийшла та просто ошелешила мене новиною – відтепер ця дитина моя. Сказала, що їй соромно бути матір’ю. Дівчинка повинна рости в нормальній сім’ї, а не бути дочкою стриптизерки. Я не змогла їй відмовити. Адже чудово пам’ятаю, що саме завдяки сестрі я отримала освіту, познайомилася зі своїм чоловіком та відкрила власну справу.
Я переконувала сестру не робити дурниць, але дарма. Вона навіть не захотіла взяти дитину на руки та продовжила працювати. Ми з чоловіком порадилися та вирішили, що дитина житиме з нами.
Своїх дітей у нас не було, тож для нас це була чудова нагода попрактикуватися. Минув тиждень, а між нами з чоловіком мало не щодня виникали суперечки стосовно малечі. Адже дитина вимагала чимало часу та зусиль. Сестра трохи давала кошти на дитину, але це далеко не все, що треба було дівчинці.
Безсонні ночі, суперечки, різні погляди на виховання маляти зробили нас з чоловіком найбільшими ворогами. Він почав говорити мені, що ця дитина не наша і він не повинен страждати через чужу дитину.
Що можу сказати я? Чоловік, звісно, має рацію. Але я не можу покинути дитину напризволяще. Якщо він і захоче мене покинути, то я виховуватиму дівчинку самостійно. Я так вирішила та вже сказала йому про це. Не знаю, скільки чоловік ще протримається.