Коли я вперше попросив маму забрати трирічного Івана з дитячого садка, почув у телефонній трубці:
– Ти не можеш мене змушувати наглядати за своєю дитиною, а я не повинна пропускати вечір із подругами через онука. Ви народжували, ви й зобов’язані розраховувати свої сили.
Вона була не в настрої через щось інше, подумав я, ось і висловилася грубо. Вона все ж таки не тільки на пенсії сидить, але ще й працює, тому логічно, що їй хочеться приділити час собі, а не за іншими дивитися. Але дружину слова свекрухи образили.
– Твоя мама жодного разу нам не допомагала з Іваном. Завжди тільки мої батьки мають мчати через усе місто, щоб забрати або посидіти з онуками. Якось несправедливо виходить…
Але хіба маму змусиш? Вона вже й забула, що в дитинстві сама мене на бабусю вічно залишала, бо працювала. У мене не було батька, той був запеклим п’яницею, не зацікавленим у сім’ї, тож мама сама по собі в мене трохи чоловіконенависниця, але на онука це ж не повинно поширюватися. Як і на мене. Я в житті їй нічого поганого не зробив. Навпаки все заради неї і для неї, і було б непогано, якби вона хоч зрідка входила в моє становище і могла посидіти з онуком. Іван слухняний і спокійний, він і сам по собі відмінно сидить, просто потрібно доглянути і погодувати. А мама навіть спробувати не хоче.
Яким способом її можна вмовити? І так, щоб знову не зіткнутися з неприємною доганою.