Я була пізньою дитиною, оскільки мамі з татом довго не вдавалося завести дитину. Їм довелося пройти через справжнє пекло, довго лікуватися і шукати способи, щоб на світ з’явилася я. Ніколи не дозволяю собі про це забувати, але водночас не люблю, коли під час сварок батьки тикають мене в це носом, нагадуючи, чого я їм коштувала.
Якісь різкі слова і висловлювання мені доводилося чути виключно під час сварок, або коли мене за щось сварили. Думала, ставши старшою, вдасться цього уникнути, але навіть коли ти більше не дитина, батьки не припиняють вважати тебе своїми наставниками і повчати. У тата це вийшло на новий рівень відтоді, як йому виповнилося сорок шість.
Я ще в школі вчилася, подітися було нікуди, тому доводилося терпіти то його похмурий настрій, то непотрібні поради і спроби мене виховувати. Він кидався від “моя улюблена донька” до “ти зіпсувала нам усе життя” по мільйон разів на тиждень. А мама толком не могла мене захистити, бо тоді він і їй всяке висловлював.
Я планувала довго жити з батьками, – щонайменше чотири курси університету, – але я тільки на другому, а хочу скоріше виїхати. Тато завжди знайде привід бути незадоволеним мною і скаржитися на всіх навколо, а це знижує мою самооцінку і настрій. Якщо у нього проблеми якісь, це не означає, що оточуючі в цьому винні.
Не знаю, мине це з часом чи ні, але щойно знайду підробіток, з’їду в будь-яке місце, тільки б не почуватися тягарем поруч із батьком.