Аліна по місту у свої десять нормально вміла добиратися від школи до дому, або до танцювальної студії, де займалася, але самостійна поїздка за місто мене дуже хвилювала. Дочка все ж була маленькою ще, а в електричці які тільки люди не їздять.
Стоячи на своєму, Аліна доводила нам із чоловіком, що спокійно доїде сама півтори години, сидячи в електричці. Вона знає, де виходити, а бабуся її там зустріне. Капризуючи, вона домоглася того, щоб чоловік купив для неї квиток.
Проводжали ми її довго, настанови давали, а Аліна на все говорила, що сама знає. Уже коли вона сідала в електричку, я їй сказала неодмінно писати мені, якщо їй буде страшно або незатишно.
Так і сталося. Не минуло й двадцяти хвилин, як мені написала донька – поруч із нею сів якийсь неспокійний чоловік, чіплявся до неї, розпитував усяке. Аліна була на межі сліз, хотіла пересісти, але навколо всі сидячі місця були зайняті.
Добре, що мій чоловік така прагматична людина, і запропонував підіграти доньці, а самим проїхатися разом із нею. У крайньому разі, ми б повернулися одразу додому, але після повідомлень Аліни ми висунулися через увесь вагон до доньки.
Не тому що ми їй не довіряємо або тільки й чекали на нагоду дорікнути в несамостійності й запитати: “А що було б, якби нас тут не виявилося?”
Ні, ми всього лише батьки, які хвилюються, а Аліна – дитина, яка прагне самостійності, поки не думаючи, що навіть дорослі люди стикаються з неприємностями і проблемами, і потребують допомоги близьких.