Після р0злyчeння з Тарасом я відчула полегшення. Стільки моїх нервів пішло! Тарасові було байдуже, що я залишилася одна з двома дітьми на руках. Йому потрібно було одне – будинок, який ми придбали разом. Чоловік не хотів навіть нічого чути. На його думку, це він роками був на заробітках, заробляв гроші, тож все нажите належить йому, а не мені та дітям. Це ж треба бути настільки егоїстом, щоб думати тільки про себе.
Я сказала йому, що подам на суд та доведу свою правоту. В мене на меті було добитися сплати аліментів. У відповідь Тарас сказав, що нічого сплачувати не збирається. Так тривало більше, ніж рік. Увесь цей час я жила на орендованій квартирі. Перший час Тарас брав дітей до себе, а згодом діти самі перестали до нього ходити. Якщо й погоджувалися іти, то тільки з мною чи бабусею. Самі ні.
Я не заставляла їх спілкуватися. Мені досі невідомо, чому вони перестали ходити до тата. За певний час я познайомилася з Віктором. Він виявився добрим та чуйним чоловіком. Віктор прийняв мене з дітьми. Ми жили добре. Я відмовилася від будинку та аліментів. Я не забороняла дітям спілкуватися з татом. На вулиці вони вітаються, а до нього ходити не хочуть.
Нам нічого від нього не треба. Хочеш будинок – живи, тільки не лізь в наше життя. Від спільних знайомих чула, що у всьому звинувачують мене. Ну й нехай. Мені байдуже. У мене чудова сім’я, мої діти люблять та поважають Віктора, а я нарешті щаслива. Декілька днів тому я дізналася про свою вагітність. Мої діти не можуть натішитися, чекають на появу братика чи сестрички.
Недавно на вулиці зустріла Тараса. Він зверхньо поглянув у мою сторону. А я навпаки посміхнулася. Як добре, що в мене є заради кого жити.