Десять років тому я стала дружиною Антона. Чоловік не був єдиною дитиною у сім’ї, мав ще двох старших братів, які на той момент були одруженими, мали роботи й загалом їх можна було назвати влаштованими у житті.
І хоч Ольга Петрівна мала ще двох невісток незлюбила вона саме мене. У нас ніколи не було прямих конфліктів, чи докорів, проте всі це відчували. Я це списувала в основному на її ревнощі, адже останні роки Антон був для неї опорою, а тепер він зустрів іншу жінку і став для неї підтримкою.
Я постійно намагалась заробити свекрухою, чомусь мене хотілось, щоб вона мене полюбила, щоб одного дня я змогла щиро назвати її «мамою», проте доки вона до мене так ставилась я не могла і думати про це.
Попри те, що наші стосунки все ще залишалися неідеальними, я поважала її, адже вона виховала мого Антона чудовим чоловіком і батьком для наших дітей.
Після народження нашого первістка Ольга Петрівна почала навідуватися до нас частіше, проте потім діти народилися і в інших її синів, тому тепер вона приділяла увагу їм. На свята вона також обирала навідати когось з них, ми були останнім варіантом у списку і найрідшим. Найбільше ображало, коли вона забувала мене привітати з днем народження. Антон щороку був змушений її нагадувати про моє існування, проте і з цим вона могла не привітати мене.
Кінець-кінцем я змирилась з тим, що ніколи не буду мати люблячої свекрухи й прийняла те, що маю.
Рік тому не стало свекра і це дуже підкосило енергійну бабусю. Вона стала сама не своя, лікарі виписали її чимало ліків, але дійшло до того, що через нервові зриви вона ледь з ліжка підійматися. Невістки зі старшими синами не прагнули навідуватися до мами, як вияснилось потім, тому на святкування нового року вона покликала нас.
Новорічний стіл готувала я, адже свекруха не має на це сил, вона тим часом відпочивала. Коли я запитувала про інших невісток, чому їх не буде, то вона махала рукою, мов не хочуть її доглядати на старості років.
Перед зверненням президента вона попросила нашої уваги й виголосила, що два старші сини й невістки відмовилися від її пропозиції, тому вся надія у неї на мене та мого Антона, мов вона хоче, щоб ми переїхали до неї, доглядали її, а вона натомість заповість нам квартиру.
У мене дар мови пропав від її нахабності. Адже всі ці роки вона вважала мене пустим місцем, майже не відвідувала нас, мов ми й не родина, і коли її два коханні синочки відвернулися, то вона і про нас згадала? Як же це корисливо з її боку!
Антон пообіцяв подумати, але по дорозі додому я висловила йому свою позицію: нехай за нею доглядають ті, кому вона всю свою увагу, турботу та любов віддавала. Якщо вона нам нічого не давала, то чого ми зараз маємо все життя заради неї змінювати?