Я більше не мала сил жити з цією людиною. Після останньої сварки я склала його речі у валізу та стала чекати. Квартира, в якій ми жили, належала мені. Вона дісталася мені у спадок від батьків. Я надіялася, що мене чекає щасливе життя.
Мій чоловік Сергій – насправді хороша людина. Але останні два роки його ніби підмінили. Почалося все з того, що його звільнили з роботи. Перший час я старалася ввійти в його ситуацію та підтримувала чоловіка. Але чим більше часу минало, ставало тільки гірше. На моїх плечах було все. Я працювала на роботі, прибирала, готувала їсти, займалася з дитиною, а Сергій сидів за комп’ютером або в телефоні.
Єдиним заробітком з його сторони була консервація від мами, коли він їздив у село до мами допомогти. Я розуміла, що далі так жити неможливо. Тим більше в нас росте син, який бачить приклад свого батька.
Чоловік не став зі мною сперечатися, він забрав свої речі та поїхав жити до мами в село. Думала, нарешті зможу спокійно жити. Але помилилася. Стало лише гірше…
З моменту від’їзду Сергія мені стали телефонувати його мама та рідна сестра. Я очікувала, що так може бути. Адже чоловік приїхав у дім, де вже жила його сестра зі своєю сім’єю. Кому він там потрібен? А годувати ще один рот нікому не до вподоби. Перший час вони телефонували та звинувачували у всьому мене. А зрозумівши, що на мене це не діє, свекруха з сестрою почали просити мене забрати Сергія додому. Якось я таки наважилася на розмову з ним. Сергій говорив, ніби вже шукає роботу і він готовий мінятися. Я нарешті спокійно видихнула, адже вже не потрібно було стільки готувати та прибирати. Коли свекруха зовсім втратила надію, вона стала просити забрати її сина з умовою, що вона щомісяця даватиме мені дві тисячі гривень, аж допоки він не знайде роботу. Не бачу сенсу цього робити. Два роки чоловік годував мене обіцянками. Можливо колись і я дам йому шанс, але при умові, що він сам знайде роботу. А поки сумніваюсь, що потрібно простягати руку допомоги людині, яка не дотримується свого слова. Що думаєте?