Я рано створила сім’ю. Мій брат Андрій був неодружений. Ми з мамою не раз просили його знайти собі дівчину, адже час іде, а він так і залишиться сам. Андрій не хотів нас слухати. Тоді ми вирішили залишити все, як є. У мене двоє дітей. Мама часто допомагала мені. Водила їх на гуртки, забирала зі школи. Натомість я купляла їй продукти та сплачувала комунальні.
Згодом Андрій таки знайшов собі жінку, молодшу від нього на три роки. У них появився син. З того часу мама допомагає їм з дитиною. Про моїх дітей вона ніби й забула, навіть не цікавиться, як я справляюся сама. Перший час мені було досить важко, адже доводилося забирати дітей зі школи. З роботи мене не відпускали. Потім вони почали ходити самі, і все стало на свої місця. Звісно, я вдячна матері за її допомогу. Але це ще далеко не все.
Зовсім випадково я дізналася, що квартиру та бабусин будинок мама записала на мого брата.
Я не витримала та вирішила поцікавитися, чому вона так вчинила:
– Мамо, а як я? Все братові…
– Доню, маєш чоловіка. Він повинен забезпечити тебе з дітьми всім необхідним.
Я не розумію іншого – Андрій теж чоловік, тоді чому він самостійно не заробить на власну квартиру та будинок, а привласнює все собі? Крім того, гроші, які я давала мамі, теж переходили в його руки. Мені таке зовсім не до вподоби. Тоді я сказала мамі, що оплачуватиму їй комунальні послуги, але нехай не надіється, що я даватиму їм гроші. Матір мої слова дуже обурили. Вона назвала мене черствою. От тільки де тут черствість?
Тиждень тому я подзвонила Андрію. Сказала, що маю дитячі речі, з яких мої дітки вже виросли, а також різні іграшки. Вже за годину брат був під дверима мого будинку, він миттю закинув речі в машину та хотів їхати.
– Ти хоч би дякую сказав! – мовила я.
– Жартуєш? За що? За те, що я вивожу увесь мотлох з твого будинку?
Такого я аж ніяк не чекала. А далі було ще цікавіше. Через годину подзвонила мама. Вона звинуватила мене в тому, що я взяла в брата гроші за речі. Це було вже занадто. Після цього випадку я перестала платили комунальні за маму, і взагалі припинила з ними спілкуватися. Хай живуть, як хочуть.
Хіба ні?