Зовсім недавно я вийшла заміж за Петра. Одразу після весілля чоловікові запропонували роботу в іншому місті, тому ми прийняли рішення переїхати. Але мені набридало сидіти увесь день в чотирьох стінах та чекати на чоловіка.
Якось після чергової сварки чоловік прийшов додому з несподіваним подарунком. У його руках було маленьке чорне цуценя. Я довго думала над іменем для нашого улюбленця та зупинилася на імені Міша.
Воно було надзвичайно миле. Але з перших днів цуценя робило в домі шкоду. Ми від маленького старалися привчати його до порядку. Коли слова не доходили, ми стукали рукою по столі або кричали.
А недавно Михась розбив мою улюблену чашку. “Ну все, Михась, моє терпіння луснуло. Зараз вижену тебе на вулицю. Хочу подивитися, яка родина тебе прийме так, як ми”, – сказала я. Через годину моє обурення пройшло, і я почала миритися з Михайлом. Раптом у наші двері подзвонили. Гостей я не чекала, а чоловік мав ключі від дому. Хто б це міг бути? Відчинила двері – й побачила перед собою працівників поліції.
Виявилося, наша сусідка, Олександра Антонівна, подумала, що Михась – це наш син. Почувши мої погрози, вона вирішила, ніби я збираюся вигнати його з дому. Бачили б ви її очі, коли замість дитини Олександра Антонівна побачила цуценя. Працівники поліції, які приїхали на виклик, були здивовані не менше. На тому ми всі розійшлися. Ввечері я розповіла про це своєму чоловікові. Ми довго сміялися.
Після того випадку ми задумалися про дитину, щоб сусідка більше не ганьбилася перед поліцією.