Мені досі c0p0мн0, коли я згадую ту ситуацію. Мова ітиме не про мене, а про мого брата Івана. Він хлопець хороший, завжди у всьому мені допомагає, дає поради, але як вuп’є, то одразу міняється. Стосується це його особистого життя. А саме к0нфлiктy, який відбувся між моїм братом та його дружиною. Скажімо так, я став свідком цього інциденту. І нічого не міг вдіяти, окрім як розвести руками. Мабуть, все ж треба було одразу поставити брата на місце. Це зберегло б їхню сім’ю.
Після роботи ми з Іваном часто заходили до нього додому. Особливо ми полюбляли сидіти удвох в осінні та зимові вечори, коли на вулиці не було ні душі.
Як нині пам’ятаю, це був якраз один з таких вечорів. Ми з братом взяли пляшку пива та пішли до нього на футбол. Його дружина Іванка не дуже полюбляє наші посиденьки, але Іван не зважає на неї.
Коли ми приходили, Іванка повинна була ставити на стіл всякі страви. Господиня вона хороша. Вміла готувати смачні страви з м’яса. А ще вона добре випікала. Я не міг відмовитися від такого задоволення, тож наїдався у брата досхочу.
Івану ж цього було недостатньо. Тож він, випивши пива, починав до всіх чіплятися. Ясна річ, першою під роздачу потрапляла його дружина.
Так було й тоді. Іван встав з-за столу та став вихваляти себе, який він чудовий господар. Нібито все, що є у їх квартирі, купив він. Тому тут такі порядки.
– А жінка…Вона хіба вміє бульйон варити. Нездара. Тратить мої гроші. Ледь встигаю на неї заробляти, – продовжував він.
Я мовчки спостерігав за цим видовищем. Іванка дивилася на нього здивованими очима, здавалося, вона от-от вибухне бурею гніву.
Іван не переставав. Увійшов у роль, інакше не скажеш. Тепер виню й себе, що не здогадався його зупинити, а мовчки дивився на його п’яний монолог.
Ситуація ставала все більше напруженою. Іван перейшов межі дозволеного. Навіть мені було по собі.
– Та кому вона така потрібна. Пропала б!
– Так значить…Ти ще смієш мені в чомусь докоряти? – спалахнула жінка.
Вона підійшла до полиці, витягла звідти якісь карточки та жбурнула їх Іванові прямо в обличчя. Це були квитанції.
– А тепер поглянь, хто сплачує комунальні послуги! А за чиї гроші куплена машина? Забирайся звідси.
Іван затих. Він здивованими очима дивився на одну із квитанцій, яка опинилася в його руках. Тоді він запитав:
– Не розумію, хто така Софія Андріївна. Я так і знав, ти ще й аферистка!
– Так, аферистка. Ти сім років жив її коштом! Твоєї зарплати навіть на продукти б не вистачило, не те, що на оплату комунальних. Мовчу вже за відпочинок чи салони краси. Не хочу тебе більше бачити.
– От воно як! Я напишу заяву в поліцію, – далі не вгавав брат.
– Біжи! Тільки так ти зрозумієш, яка ж ти жалюгідна людина. Софія Андріївна – моя тітка, яка вже кілька років живе за кордоном. У неї, крім мене, нікого немає. Тому вона все життя допомагає мені. Ясно тобі? – сказала Іванка та вказала братові на вихід.
Я першим покинув їх квартиру. Як згодом мені стало відомо, Іван не вперше дозволяє собі так принижувати дружину. Але цього разу її терпіння луснуло. Іванка вигнала чоловіка. Тепер він перебивається. То в батьків, то в мене, то на роботі заночує. Іван часто ходить в зімнутому одязі. Схуд, мабуть, на кілограм п’ять.
Відчуваю себе винним у цій історії, адже якби я вчасно закрив йому рота, цього б не трапилося. Брат справді не має рації, адже в їхньому домі завжди було прибрано та пахло смачною їжею.