Таня відбирала у доньки нові чоботи з рук: «Я ж тобі сказала, що не дам їх взути!»
– Та боже, тоді я без них піду! У мене ще осінні є, але якщо захворію, то ти винна будеш! – огризалась донька у відповідь.
– Твої? Відколи це у моєму домі з’явилось щось твоє?!
Юна Олена не могла більше терпіти такого ставлення мами, хотілось розплакатися просто при ній, але вона цього собі не дозволяла, адже та лише й цього чекала. Дівчина знала, що її мама завжди буда такою егоїсткою, вона ніколи не ставилась до доньки, як до особистості, а як до речі, яку можна викинути, коли вона «працює не так, як її хочеться».
Дівчина лише й чекає дня, коли нарешті зможе вступити в університет і переїхати від мами. Вона навіть не хоче чекати 11 класу, планує вступати після 9, адже ще два роки може просто не витримати.
Таня була з тих матерів, кого зовсім не хвилювали почуття доньки. Вона думала про те, щоб заробити більше грошей й забезпечити їм гідне життя, а донька повинна цінувати її та дякувати за те, що вона їй дає. Жінка переконана, що їй любов донька повинна заслуговувати і якщо вона цього не зрозуміє, то скоро опиниться на вулиці та навіть заповіт вона буде готова переписати на собаку, аби провчити малу нахабу.
Оленка все одно вирвалась від матері. Того зимового дня у її найкращої подруги було день народження і вона просто не могла не прийти, тому жодні мамині погрози її не лякали. Вона йшла у стареньких кросівках, які вже промокли від снігу й цокотіла зубами від холоду, але її голову займали думки про те, як вона ображена на матір, хай би та жила лише зі своїми грошима, адже донька її зовсім не потрібна.
Після закінчення 9 класу дівчинка переїхала у гуртожиток, мамині забаганки вона не виконувала, тому, щоб вижити, довелось влаштуватися у нічний бар офіціанткою. Робота ця була не проста, часто до неї могли чіплятися агресивні та п’яні чоловіки, проте охоронці її шкодували та відразу рятували від таких нахаб. До мами дівчинка не їздила навіть щоб забрати якісь свої речі, все собі сама купувала.
Таня дивилась на такі доньчині пориви з насмішкою: «Нічого, ще вона впаде, зрозуміє, як то ті гроші заробляти! І приповзе до мене, як миленька! Буде ще пробачення просити, мала дурепа!”
Проте минуло пів року, а донька так і не з’явилась на маминому порозі. Від відчаю жінка навіть набрала свою маму, яка добре контактувала з Оленкою. Адже Таня була щиро переконана, що донька провалиться у всьому і повернеться до школи, а тоді вона віддасть її в найкращий університет. Вона ж на це скільки часу гроші відкладала…
– Мамо, що там у неї? – запитала байдуже Таня.
– Нічого, вдень навчається, вночі працює, говорить, що все добре, ото тиждень тому приїздила у гості до мене.
-То що вона збирається далі там навчатися?! – не могла стримати злості жінка.
– Так, вона каже, що її подобається.
– Ти ж знаєш скільки я грошей витратила на її репетиторів! А тепер вона у коледжі вчиться?!
– Вона сказала, що більше не хоче твоїх грошей. Сама вивчиться, нехай і в коледжі.
– Боже! – жінка намагалась зібратися з думками, але всі думки тікали – Давай тоді спробуємо сказати, що ти даси її гроші на нормальний університет, вона їх візьме?
– Ми можемо спробувати.
Оленка відразу зрозуміла звідки ростуть руки, тому відмовилась від маминих подачок і переконала бабусю, щоб та більше не йшла «у неї на повідцю».
Таня не могла побороти свою гордість, тому до доньки миритися не йшла, лише з боку спостерігала, як та будує доросле життя. От і чоловіка знайшла, і в інше місто переїхала, і на роботу хорошу влаштувалась і онуків народила, проте все це жінка знала лише з соціальних мереж, адже донька жодного разу не зателефонувала й не навідалась.
Вже онуки стали дорослі, коли Таня наважилась поговорити з Оленкою, проте та не знайшла сил її пробачити. Горе-матір написала заповіт на онуків, надіється, що хоч ті не відречуться від того, як довго й важко вона заробляла все, бо донька на це навіть не погляне…